Туманність Андромеди

Літня нїч шістдесятої паралелі була ясною, і їм вдалося зібрати велику купу хмизу.

Гучно клацнув електричний розряд, видобутий Дар Вітром з потужного акумулятора гвинтольота, і незабаром яскраве полум’я вогнища згустило темряву навколо, зігріваючи людей своїм животворним теплом.

Обоє поринули в майже гіпнотичну задуму. Десь глибоко в душі людини за ті сотні тисяч років, коли вогонь був її головним захистом і порятунком, лишилось одвічне відчуття затишку й спокою, породжуване вогнем ще тоді, коли холод і темрява оточували людину…

— Що пригнічує вас, Ведо? — порушив мовчанку Дар Вітер.

— Я пригадала ту, з хусткою… — тихо відповіла Веда, не зводячи очей з вуглин, що розсипалися золотом.

Дар Вітер відразу зрозумів. Напередодні свого польоту вони скінчили розкопки великого кургану скіфів у приалтайських степах. Всередині вцілілого дерев’яного зрубу між кістяками коней і рабів, прикритих краєм курганного насипу, знайшли скелет старого вождя. Він лежав з мечем, щитом і панциром, а біля його ніг був скорчений скелет зовсім молодої жінки. До костяних рис її черепа щільно прилягала шовкова хустка, колись туго обмотана навколо обличчя. Зберегти хустку не пощастило, незважаючи на всі заходи, але за кілька хвилин, поки вона не розсипалась на порох, вдалося точно відтворити риси прекрасного обличчя, відбитого на тканині тисячі років тому. Хустка передавала ще одну страшну подробицю — відбиток очей жінки, що вилізли з орбіт; без сумніву, її задушили цією хусткою й кинули в могилу, жінка супроводила свого чоловіка на невідомих шляхах потойбічного світу. Їй було не більше дев’ятнадцяти років, йому — не менше як сімдесят, похилий для тих часів вік.

Дар Вітер згадав дискусію, що розгорілася серед молодих співробітників експедиції Веди з приводу знахідки. З доброї волі чи силоміць пішла жінка за своїм чоловіком? Навіщо? В ім’я чого? Якщо заради великої, відданої любові, то хіба можна було вбивати її, а не зберегти як найкращу пам’ять про покійного в покинутому світі живих?

Тоді заговорила Веда Конг. Вона довго вдивлялася в темний горб могили палаючими очима, намагаючись проникнути думкою в товщу минулих часів.

— Спробуйте зрозуміти тих людей. Простори стародавніх степів були справді безкраїми для єдиних засобів сполучення того часу — коней, верблюдів, биків. І на велетенських просторах жили окремі групи кочівників-скотарів, які не тільки нічим не були зв’язані, але й ворогували між собою. Багато образ і злоби збиралося з покоління в покоління; кожен чужинець був ворогом, кожне плем’я — здобиччю, що могла дати худобу й рабів, тобто людей, які працювали з примусу, як худоба, під батогом. Такий суспільний лад породжував, з одного боку, велику, зовсім невідому нам свободу окремої людини у дрібних її пристрастях і бажаннях, і, з другого боку, незвичайну замкнутість і обмеженість помислів. Якщо народність або плем’я складалося з невеликої кількості людей, здатних прохарчуватись полюванням і збиранням плодів, то ці вільні кочівники жили в постійному страху, що на них нападуть, поневолять або знищать войовничі сусіди. Але внаслідок ізоляції країни і численності населення, здатного створити велику військову силу, люди мусили платити своєю свободою, убезпечуючи себе від воєнних нападів, бо в таких сильних державах завжди розвивались деспотія й тиранія. Так було в стародавньому Єгипті, Ассірії та Вавілонії.

Жінки, особливо вродливі, в давнину були здобиччю та іграшками сильного.

Власні прагнення і воля жінки важили там мало, неймовірно мало, що перед лицем того життя… хто знає… Може, смерть здавалася легшою долею…

Веда поволі ворушила палаючі гілки і стежила за язичками синюватого полум’я, що перебігали по вуглинках.

— Скільки терплячої мужності треба було за тих часів, щоб лишитися самим собою, не опускатись, а підноситись у житті!.. — тихо промовила Веда Конг.

— Мені здається, — заперечив Дар Вітер, — що ми перебільшуємо тягар стародавнього життя. Мало того, що воно було звичним, його невпорядкованість спричинялася до різноманітних випадковостей. Воля й сила людини викрешували і з цього життя спалахи романтичних радощів, як іскри з сірого каменю.

— Я теж заходжу в безвихідь, — сказала Веда. — Чому так довго наші предки не могли зрозуміти простого закону, що доля суспільства залежить тільки від них самих, що суспільство таке, яким є морально-ідейний розвиток його членів, залежний від економіки.

— Що досконала форма наукової побудови суспільства — це не просто кількісне нагромадження виробничих сил, а якісний ступінь — адже це так просто, — відповів Дар Вітер. — і ще розуміння діалектичної взаємозалежності: нові суспільні відносини без нових людей зовсім немислимі, так само як нові люди без цієї нової економіки. Тоді це розуміння призвело до того, що головним завданням суспільства стало виховання, фізичний і духовний розвиток людства. Коли це, нарешті, настало?

— В ЕРС, наприкінці віку Розщеплення, незабаром після ДВР — Другої Великої Революції.

— Добре, що не пізніше! Винищувальна техніка війни…