Твоя зоря

Бензин спалено, треба знов заряджатись. Бензозаправну станцію знаходимо в передмісті, забудованому котеджами, що стоять негусто, без загорож, на чималій відстані один від одного, а вуличка між ними вся в розкоши-стих, охоплених багрянцем кленах, — ми ніби потрапили в якийсь тунель з багряного листя й тихого сонця… Бензоколонка притулилась край великого парку, що, можливо, далі переходить у ліс, вся земля попід деревами всуціль встелена яскравим килимом опалого листя. Доки машина заряджається, ми, зупинившись осторонь, розглядаємо могутні дерева, їхні крислаті, наскрізь просвітлені сонцем шатра в цих ранніх, тілесно-теплих багрян-цях. Незвично: в повітрі ще літо, а в парках усе палає… Опалому листю тут не дають залежуватись. Між деревами галявиною посунула спеціальна машина, звихрила цілу бурю листя, здійняла вище себе червоно-багряну заметіль, а де пройшла — за нею вже ні листочка, знов тільки зеленіє стрижена щітка газону. Дітвора цього передмістя теж має сьогодні чим клопотатись: уподовж усієї вулички чути дзвінкоголосий переклик, чепурненькі хлопчики та дівчатка згрібають навпроти своїх котеджів листя, пакують його в мішки-беки з міцної мутно-білої синтетики. Не звертаючи уваги на дітвору, вийшла на вулицю когось виглянути огрядна, густо нафарбована молодиця-негритянка — вся голова в бігуді, однак вийти в такому вигляді на люди для неї, мабуть, звичайна річ — несе свої цяцьки на голові, мов корону. А діти як діти: нагорнувши кучугуру листя з-під кленів, самі ж її давай і розтовкувати, «пірнають», мов з берега, занурюючись у шелестюче листя з головою. Потім, певне, когось загледівши, чимдуж кидаються до роботи, ще старанніш натоптуючи листям свої поліетиленові беки… Заболотний уважно стежить, як зникає кленове листя в каламутно-білих мішках, декілька напхом напханих беків уже лежать під деревами, готові до відправлення.

— Ось так воно, Лідо, — зауважує мій друг, — навіть красу осені та мерщій у торбу синтетичну… Сьогодні й вивезуть і разом з мішками попалять.

Ліда мовчить, хоча по очах можна вгадати, що й шкода їй того кленового листя і що, може, хотілось би їй теж зараз «попірнати» в ньому, пустуючи з дітьми.

Це вже починається околиця того міста, куди ми поспішали з досвітку, де в одній із кімнат багатющого тутешнього музею перед нами постане Мадонна… Уявляється нам вона близькою до полотен відомих майстрів, мабуть, відчутна буде в ній школа ота або ота чи, може, постане якраз у свіжості новизни й неповторності: намальована соковитими, яскравими фарбами на небесно-блакитному тлі, під яблуневою гілкою, обтяженою плодами, хай би, однак, хоч віддалено нагадала собою ту нашу козельську пречисту, що першою відкрилась нам у дитинстві і що й досі стоїть перед очима кожною своєю барвинкою, виразом, настроєм. Злилася з малям усім своїм єством, до чогось дослухається й дивиться просто на тебе, наче каже: «Я ж знаю про тебе все». В її материнському погляді знаходиш ласку, глибінь любові, стриману материнську гордість за своє дитя і ледь вловимий смуток якоїсь, тоді нам ще не зрозумілої тривоги… З виду смаглява, наче пригоріла десь від близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне, як і на тій порцеляновій, що ми колись бачили в художника і що була обкинута зверху ще й наївним віночком із синіх волошок, наче сплетених котроюсь із наших тернівщанських дівчат… Слов'янська Мадонна, шедевр невідомого майстра — так сповіщала преса. Десь у Європі її придбано, з належними запобіжними заходами переправлено через океан, і ось вона поповнила тут багатюще зібрання — колекцію світової слави, — будь ласка, можете дивитись… Де саме й від кого придбано твір, який шлях він пройшов, перш ніж потрапити сюди, це залишилось туманним. Заболотний навіть висловив здогад, чи, бува, не одна це з тих провінційних Мадонн, подеколи зовсім рідкісної роботи, що їх у роки війни викрадали фашисти з обласних наших музеїв та повивозили на Захід… Козельську нашу теж було викрадено, і досі ніде її не знайдено, зникла безслідно, — чи не вона це часом аж за океан заблукала? В усякому разі, бажання упевнитись у цьому теж можна вважати одним із мотивів нашої подорожі.

Одна з найславетніших галерей, заради відвідин якої ми такий довгий здолали шлях, — нарешті ось вона, перед нами. Притулимо десь, запаркуємо свого б'юїка, струсимо з себе дорожній пил і підемо, впиваючись, блукати серед шедеврів… Мадонна — поруч, за отим он бетонним фасадом музею, за частоколом могутніх, помпезних колон, над якими вгорі в'ється по горизонталі химерія ліплень… Стережуть Мадонну воїни в шоломах, в туніках, що, розсипавшись по фризу, силою меча розв'язують якісь свої давні античні конфлікти.

Однак, що це?

— Здається, нас тут чекає «сепрайс», — каже Заболотний, виходячи з машини.

Саме під тим фризом з античними богами та воїнами в шоломах, серед могуття колон, біля важких, окутих міддю центральних дверей юрмляться люди з чималими, ніби грифельними, таблицями на грудях, виставленими так, щоб їх було видно кожному, хто прямує до музею…