Твоя зоря

Наслухавішсь Художника та Андрія Галактіоновича, уже й ми, школярі, ніби іншими очима дивимось на це химврае підружжя, що раніше здавалось нам тільки смішком, бачито, як дружно Клим та Хима живуть, як, сівши біля хати на призьбі, снавають у два голоси «Із-за гори світ біленький» або як Клим не пускав дружину на холод, щоб не застудилась, а коли треба води, сам, брязкаючи кодадязним ланцюгом, мов кайданами, весело поспішав в балку, до обмерзлого колодязя, і потім з повним відром з'являється па порозі у здоровенних, в'язаних з валу, з ткацьких відходів дячаках, про які тепер уж-е й не знають, що ноно й таке.

А потім ота тяжка застуда, і в одну весну Хими не стало — асамотнів Клим. Відпустив вуса, став схожий на Дон-Кіхота. Зостадивсь йому лиш дзвони в небі та пам'ять про Химу в душі. Згодом і його самого переживе тернівщанський переказ про те, як він свою занедужалу Химу в типлі весняні дні брав на руки й виносив з хати, а вона ніжно питала його, коли він переступав поріг:

— Тобі, Климцю, не важко?

— Ти мов пір'їнка, — відказував їй і ніс до бузку, до цвіту, клав на тапчянець, спеціально для неї збитий і прилаштований під бузковим кущем, під його розкішними, повними пахощів китицями.

Клам знад, що Хима любить ці пахощі, і тому так ото робив для її полегші. Повидате дружину і сам сяде биля еї:

— Ось тобі бузов, Химочко… А он тобі сонце! — І кивне обнадійяко в небо весняне. — Тільки ж видужуй. Не кидай мене самого.

А як її не стало, довго ні до кого словом не обзивавсь, тільки згодом, коли провідав його Художник, поділився з ним наш осиротілий дзвонар своею, видно, твердо виношеною думкою про те, що мертвих людей нема…

— Надпоганіший хтось, і той живе… Живе десь там, — і показував у землю. — Під нами живуть. Ніби в шахтах. Глибоко, глибоко. Де рогаті. Де судилище… А праведні люди, ті — он, угорі! В небесах! Зірки — то їхні очі!.. І Хлмині — як тільки ніч — звідти па мене дивляться…

Ївший у душі посміхнувся б, а Художник і тато химерні признання сприймав оерйоэно, принаймні нічим не виказував, що піддає сумнівам Климові шахти, судилища і райські його небеса.

Зате ж Клим Подовий був чи не єдиний після Андрія Галактіоновича, хто до кінця і без вагаяь вірив, ще рано чи лізно, а друг його, цей невтомний шукач вічних бар, таки досягне мети, з якоїсь бубки чи бадилини добуде отой свій енкаустик, чи як він там зветься. Був певен наш Клим, що в особі Художника перед нами з'являється той, хто володіє якимись силами тайнознавсгва, хто справді здатен пензликом черпнути барви просто від палаючої над нашими глинищами ранкової зорі! Приловчиться, черпне кінчиком пензля — і вже поклав на Климове сіре та цупке полотно…

Певність у тайнознавчих можливостях митця пооіль-шувалась для Клима ще й тим, що Художник заходився малювати Надьку Винниківну якраз у час ворожбитський — вранці-рано, коли все ще спить, лігше небо після ночі в змиг ока оживе, розквітає:й перші відб-швстги зорі червоно ляжуть на садок і на щови тій, що її вій м. даяв'ва-в з мовчазного втерт'їстю. Тідгажи зазорів, уже Художник велить Надьці вийти з сутіні садка, поставить її ліцем до палаючого крайнеба, налаштує мольберт і пензликам торк, торк у той бік, де зоря, і одразу ж нвіт із неї на полотно, на ту напнуту сирову шматину, — так це принаймні випливало з Климових клятвено достовірних розповідей… Зовсім недовго працює Художник, бо ще сонце й росу не спило — вже в нього кінчився сеанс, іди собі, Надько, гуляй до завтрашньої зорі, а він піде колодязь із журавлем малювати або дивитись, як Роман порається біля вуликів.

Бджолине поселення трохи аж схоже на нашу слободу: вулики стоять, мов хатки, чепурненькі, в усяку пору повні життя, оповиті духом таємничості. Рай! Медом і сонцем на пасіці пахне все літо. Тільки день починається, бджолята вирушають звідси у степові мандрівки. До найдальших квіток летять за солодкими росами, за нектарами. Навіть із будяка добудуть медвяну росичку і з тихим золотим гудінням понесуть її понад жтттамн до своєї бджолиної слободи.

Крім усього, що барвить своїм корінням, листям га бубками, Художникові для його особлпвггх, іде не найдив-цих фарб треба було воску доброго, ярого, бо нібито запдяки воскові та ще якимось бджолиним речовинам фарби якраз і стають тривкими, здатними навіть час перемогти. А якщо по віск, то до кого ж — до Романа!.. На Романове замовлення Художник пофарбував йому вулики в ясно-синє, брав щіточкою блакить просто від неба і фарбував: «Вічно будуть, не злиняють — небо ж не линяє!» Так і стоять синенькі, а на одному з'явився ще й гостровусий Мамай-козак, що ніколи не спить, — він на пасіці як у дозорі: здатен-бо ж оберегти бджолу від злого ока.

Художник намалював його понад замовлення, так ніби для жарту: