Твоя зоря

Послухавшись, він повільно вів машину понад самим тротуаром, а Тамара з жадібною цікавістю і водночас з жахом дивилась на ту високу, випростану, що якось гордовито йшла уподовж вітрин. Не звертаючи ні на кого уваги, йде величаво, в дорогій шубі нарозпаш, з каштановим, красиво розпущеним на плечах волоссям, ступає така струнконога, зверхньо-байдужа до всього довкіл. Робить кожен крок сягнисто, красу грудей несе ні для кого, бо ж нема ніде тут гідних її! Хода вольовита, в широко відкритих очах відстороненість, незмигна спрямованість кудись уперед, до інших світів, до якихось, може, райських видінь, героїном нафільмованих візій…

— В неї шуба з канадської норки! — скрикнула з жахом Тамара. — Точнісінько, як у мене!.. Який збіг… Ні, з мене досить! Додому! До Заболотних!

Ніби видихнувшись, Тамара знеможено відкинулась на спинку сидіння й мовчала всю дорогу, озвалась, аж коли вже піднялись до мешкання Заболотних.

— Як Ліда? — запитала Соню, тільки переступивши поріг.

— Не хвилюйся, — сказала Заболотна, перехопивши повний тривоги Тамарин погляд, яким вона гайнула по кімнаті. — Спить, вмостившись на канапі в Кирила Петровича… «А дитиночка — мов зориночка», ба, як розшарілася, — додала вона, коли обидві зупинились над Лідою. — Недавно заснула, все ждала вас… Як там хоч було?

— Потім, потім, — Тамара, не скидаючи шуби, стояла, дивилась на доньку, а за якусь хвильку, вернувшись до вітальні, так у шубі й сіла до столу. — Ні, я таки погана мати. Знову підкинула вам дитя, як зозуля, а сама гайда розважатись… Грішна мати!

«Аж ось коли прокидається в тобі материнський інстинкт», — порадувався в душі Дударевич і, загледівши на канапі розкриту валізу, в іронічній своїй манері звернувся до Заболотної:

— Вже в Союз пакуєтесь, Софіє Іванівно? Чи не рано? Для Дударевича не було несподіванкою, що колега його має терміново відбути у відповідальне відрядження, одначе йому захотілося чомусь вдати, що для нього це новина.

— Куди і в яку дорогу — ви ж знаєте, — з досадою відповіла Заболотна згодом. — І що дорога ніяк не додому…

Схилившись над валізою, вона стала знов перебирати дорожні речі — напрасовані чоловікові сорочки, улюблені його краватки, потертий несесер, колись кимось йому подарований і з яким Заболотний все не може розлучитися, та ще томик «Кобзаря», що його господар завжди бере з собою в далеку дорогу.

До Тамари мовби тільки зараз дійшло, чим то Заболотна заклопотана… Вона аж скинулась:

— Як? Знову в дорогу?

— Виходить, що так, — глухо відгукнулась Софія Іванівна. — Меншого не знайшлось…

— Звідки це виникло? Чому? — метнула гнівний погляд Тамара на Дударевича. — Знову замість когось?

— Як завжди, — ображено мовила Заболотна. — В останній момент хтось там за станом здоров'я не зміг чи прост? вважав за краще для себе ухилитись, то кому ж летіти? Звісно, Заболотному.

Дударевич підійшов до телевізора, знехотя увімкнув, — на екрані з'явилося якраз те, на чому він знається: автора-ді! В диких швидкостях, здіймаючи кушпелу, шалопіютра якихось пустирищах ще одні автомобільні гонки влаштувавшись на стільці перед телевізором, Дударевич Сказав Софії Іванівні:

— Зв'язався він з тим ЮПІСЕФом… Я ж йому говорив… Міжнародний дитячий фонд всіх. Соню, не зарятує.

Там посуха, там голод, там урагани, а на алмазних копальнях та в уранових руднях, за деякими даними, використовується навіть праця дітей. Найдешевша, по суті, рабська праця маленьких чорних невільників… А верховоди компаній, концернів не люблять, коли хто пробує зазирати в їхні справи. О, як вони не люблять сторонніх очей!..

— Таж треба комусь за дітей заступитись? — здивовано звела на нього очі Заболотна.

— При бажанні він міг би цілком законно уникнути відрядження.

— Не з тих він, що уникають! Це ж вам добре відомо.

— Запевняю вас, Софіє Іванівно, для нього цей політ такий же не обов'язковий, як, до речі, і ота їхня подорож до Мадонни…

Заболотна випросталась, примружилась гнівно:

- І саме тому, що цей політ для нього е продовженням тієї подорожі, він летить.

— Софіє Іванівно, як треба вас розуміти?

— А так. Що він вирішив, то вирішив. І не будемо більше про це.

— Тільки хай не летить над Бермудами, — задумливо сказала Тамара, не зводячи погляду з фотокартки молодих усміхнених льотчиків на стіні. Сиділа в шубі нарозхрист, у позі недбалій, мовби перебувала зараз у якомусь сомнамбулічному стані. — Річ у тім, що над Бермудами… зупиняється час. Він там просто зникає…

Глава XXXII