Твоя зоря

- Інакше кажучи, шановні леді й джентльмени, чи здатні ви будете піднестись над власними пристрастями, виявити належну терпимість і велич душі, - ось про це вас буде екзаменувати астероїд із фільму не відомого вам продюсера із Тернівщини, який, можливо, для екрана візьме собі ім'я: «Іноземець із Франції Маловічко»…

— Фінал, само собою, буде оптимістичний?

— Обійдемося без happy end, але світло в кінці тунелю, звичайно, буде. І роль рятівника знаєте кому дістанеться? Не кібернетикові з головою, відполірованою, мов більярдна куля, і не суперменові-астрологові, якому скорились тайни небесної механіки… Роль рятівниці у фільмі дістанеться дівчинці, тогочасній маленькій Мадонні, що буде віку такого, як, приміром, ось Ліда, чи навіть менша, можливо, нагадає собою нашу Настусю-Анастасію, чия зоря так рано закотилась… Тільки то буде не похмуре, а, навпаки, усміхнене, веселе й життєрадісне дівча. Граючись біля своєї мами, що чергує на Головному пульті Планети, дівчатко натисне на якусь там дуже важливу кнопку в електронних пристроях — і відповідний пучок променів буде послано небезпеці навстріч, і астероїд трішечки відхилиться, трішечки змінить свій курс і… пролетить мимо! Потужно прошумить небесне тіло мимо нашої планети, колихне води океанів, вітром перестороги обвіє землян і знову зникне в просторах всесвіту… Ну то як? Приймається такий варіант фільму? — Заболотний сміється…

— Казочка для дорослих, — відповідає Ліда йому скупою, та все ж усмішкою.

Глава XXI

З кожною милею наближаємось до мети, до тієї невідомої Мадонни. Час від часу намагаємось уявити собі: яка вона? Як у Рубльова? Чи як на полотнах старих італійських майстрів? А може, схожа на одну з тих, які ми бачили в козельського нашого друга-художника, що вдень вирізував для райгазети з лінолеуму карикатури на прогульників, а вечорами сидів, як обпоєний, над образками своєї колекції, - він її терпляче збирав упродовж багатьох літ. Дві з його Мадонн особливо нам запам'яталися: одна — мальована на полотні, розміром невеличка, зображала молоду матір під яблунею (в тій смаглочолій з дитям ми впізнали — знаєм кого!), художник запевняв, що вона не поступається перед створеним на цю ж тему шедевром Кранаха, а друга була в іншім матеріалі: на білій порцеляновій тарелі чудова жіноча голівка, обкинута віночком із синіх волошок… Що то була за краса! Чи не одна з них — чого не буває? - і опинилась оце тут, на крайсвіття занесена ураганом часу?… Який гомін пішов нещодавно в тутешніх мистецьких колах з приводу неї: сенсація, знахідка віку! Слов'янська Мадонна! Народний примітив, з якого прозирає геній!..

Ясна річ, прикро було б не побачити цей шедевр. Оскільки ж часу в мене обмаль, невдовзі маю повертатись додому, Заболотний ще й тому так запалився цією подорожжю: «їдьмо негайно!» Сказано — зроблено. Сам сів за кермо, жертвує уїкендом, і я, звичайно, зворушений цим дружнім жестом.

Твори мистецтва мають свої долі і свої, нерідко загадкові, шляхи міграції. Та чи не найбільш вражаючим у житті мистецьких шедеврів є їхня здатність знаходити шлях до людських сердець — здатність єднати…

— Пригадуєш «Дорогу в Провансі» Ван-Гога? — озивається до мене після мовчання Заболотний. — Ніколи в Провансі не доводилось бути, а творіння це чимось таке близьке. Навіть не знаю чим. Звихреністю почуттів? Отими неспокійними хлібами, тривожною тополею, звирова-ним небом? Чи самою дорогою серед хлібів, на якій маячать дві постаті, - здається, йдуть кудись двоє хлопчаків… Все там затаїло в собі тривогу, сама звихреність кольорів ніби віщує якісь бурі прийдешні… Щоразу, коли дивлюсь на «Дорогу в Провансі» з тими двома невиразними постатями подорожніх, виникає одна и та ж асоціація — здогадуєшся, яка?

— Та певно ж…

Дорога на робітфак стелилася нам тоді. Точніше, спершу'на Козельськ, а звідти вже згодом на робітфак. Наша дорога тодішня теж пролягала поміж хлібами, проводжали нас і тополі знайомі, а все інше, звичайно, було не таким… Зоріло-світало над степом, коли ми вийшли з Тер-нівщини. Сонце зійшло нам уже за селом. З щемом серця полишаємо рідну Тернівщину, йдемо у світи, зовсім юні й сповнені надій. На дорозі нікого, попереду нас рухаються лише дві наші власні тіні, жердинясті, довготелесі, мов донкіхоти. Вперше покидаєм домівку, пускаємось у далеч незвідану, тож почуваємо значність моменту: тепер у нас нічого нема, тільки — дорога!

«Лежить Гася, простяглася, як устане — неба дістане…» Чи давно бабуся загадувала нам цю загадку, що незмінно подобається малечі, бо ж у такі казкові шати чиясь химерна уява прибрала звичайну дорогу… І ось вона, «Гася». В'ється і в'ється поміж хлібами, то пірне десь у вибалку, то знову потяглася на пагорб і далі мріє поміж хлібів…