У карнавалі історії. Свідчення

Завжди було тяжко в них — нелюдська нервова напруга, страх за життя друзів, знайомих. І все ж я завжди зупинявся у них, наперекір почуттю безпеки, здоровому глуздові, незгоді з Петром, мовчазному протестові багато проти чого в його вчинках. Трагедія їхньої родини, починаючи з трагедії Йони Якіра, — це ж і моя трагедія, їхня любов до мене — моя до них, і вона була сильніша за моє неприйняття Петра — розумове, політичне й етичне. До останнього я далі ще повернусь, а зараз закінчу спогади про Сару Лазарівну.

Вона майже ніколи не втручалась у наші справи, суперечки. І тому я по суті майже не розмовляв з нею, хоча й дуже хотів розпитати про Йону, про громадянську війну, про 20–30-ті роки.

Якось я запитав її:

— А ви поновились у партії?

— Ні, і не хочу. Ви думаєте, що мене вигнали після арешту чоловіка? Ні. Наші наступали на Варшаву. Була у нас близька людина, один з командирів. Він покохав жінку. Вона відмовила. Уночі перед наступом він застрелився. Після бою, наступного дня обговорювали самогубство. Один з товаришів заявив:

— Через бабу якусь застрелився! Не міг життя віддати у бою з ворогами! Собаці — собача смерть!

Вирішили не ховати «слабку людину».

Уночі Сара Лазарівна й дружина Дубова, помічника Якіра, поховали його, а зранку признались Якірові.

Провели партзбори. Сару Лазарівну та дружину Дубова на пропозицію Якіра викинули з партії.

— І ви відтоді не повертались у партію?

— Ні. Йона ніколи про це починав говорити, а я не хотіла бути в партії. І не шкодувала про те, що вчинила.

Петро розповідав, що на похороні Сари Лазарівни було багато «підметок».

— Вони боялися, що я влаштую на похороні мами політичну демонстрацію. Бл…, не розуміють, що я не спекулюю собою, батьком і своїми рідними.

Чому я, розповідаючи про Зору Борисівну, згадав про С. Л. Якір?

Я завжди у думках порівнював чесних старих більшовиків з Олицькою, Суровцевою і З. Б. Андрєєвою. Майже всі старі більшовики — люди більше чи менше надломлені. І не тому, що вони гірші за своїх суперників.

Катерину Львівну, Надію Віталіївну та Зору Борисівну мучили вороги. Ворог спочатку морально, а потім і політично програв. Вони ж програли тільки політично, зате моральна перемога їхня безперечна.

Ворогові легше протистояти, аніж катові-«однодумцю» (і якби одному, а то ж треба було вистояти проти своїх «партії» й «народу»). Коли навіть такі, як Сара Лазарівна і Йона Еммануїлович, і вистояли під час слідства, то потім не було на що спиратися, окрім як на самих себе. Ідея-бо їхня програла, адже ж під запитанням уся боротьба перед Жовтнем, в Жовтні, у громадянській війні, у 20–30-х роках!

Скільки душевної сили треба, щоб у цьому становищі не здатися катам, не зломитись душевно. Порятунок у фанатизмі або у надзвичайній силі духу, що здатна переглянути ідею й ціле своє життя. Що може знайти сили, аби побачити свої помилки, помилки своїх товаришів, вождів, помилки в ідеї та зберегти те, що залишилося після безжальної критики цієї ідеї.

Таких людей я не бачив — окрім Петра Григоровича Григоренка. Але йому ж було набагато легше, ніж тим, хто робив революцію, бився з білими, проводив безжалісними методами колективізацію та індустріалізацію. Совість же в нього чиста: він навіть посередником у злочинах своєї партії не був (провину й він відчуває, але провину за те, що мовчав, за те, що не розумів, за те, що вірив катам, за те, що жив у той час, за те… за все, навіть за прорахунки у боротьбі з беззаконням, з катами).

Важко було й Надії Віталіївні. Адже вона також була членом компартії, — щоправда, австрійської.

Вона вчилася у Петербурзькому університеті. Там працював на той час найвидатніший діяч українського національного руху, історик, академік Михайло Грушевський. Одразу ж після Лютневої революції Надія Віталіївна від імені українських студентів запитала Грушевського, що робити українській молоді. Той відповів: треба їхати в Україну і боротись за неї.

Після Жовтня Суровцева їздить по селах, агітує селян за Центральну Раду. Зовсім не розуміючись ні на аграрній, ні на будь-якій іншій політиці, вона щиро обіцяє селянам все, чого вони хочуть (через рік їй переказали слова селян «Попалась би нам зараз та панночка, що обіцяла землю, — ми б їй в … напхали землі»). Потім працює в Міністерстві іноземних справ Ради, потім на тій же посаді — у гетьмана Скоропадського (передає інформацію ворогам Скоропадського й німецьких окупантів). Після того, як вигнали німців і Скоропадського, Суровцева як учасник української делегації (її послали на конгрес у Версаль) потрапляє до Відня. У Відні — вже еміґранткою — бідує. Закінчила Віденський університет, захистила докторську дисертацію з філософії (про Шевченка).

Бере участь в міжнародному жіночому русі, у пацифістському, У боротьбі з антисемітизмом, співпрацює з анархістською групою, пише публіцистичні статті. Під час голоду в Україні в 20-ті роки — заступник Грушевського в організації допомоги голодуючим.