У карнавалі історії. Свідчення

Усі троє вони — товариші. Але не «ветерани»-каторжники, які збираються, щоб пережовувати свою минувшину, запізніло проклинати ворогів, зітхати над звироднілими «юнцями», проповідувати старечу маразматичну мудрість столітньої давнини. Коли вони зустрічаються, то знову сперечаються, шукають, згадують власну дурість, помилки, щастя боротьби, трагедію революції і народу, прекрасних людей і сатанізм пошлості, милуються прекрасним у теперішньому, намагаються побачити майбутнє.

Зора Борисівна познайомила мене з дітьми одного з більшовицьких вождів, Антонова-Овсєєнка, і з однією старою більшовичкою Ларіною, дружиною Бухаріна.

— Як ви можете товаришувати з більшовиками, партією, що винищила себе і ваших друзів?

— Зараз смішно говорити про ті партії, ворогів. Час інший, течії і проблеми інші. Залишились люди з тих партій — ті, хто зберіг себе в таборах і тюрмах, люди чесні. Вони, як і ми, багато помилялися. Вони не були негідниками — і тому ми друзі.

Зора Борисівна була в Севастополі в підпіллі за білих у 19-му році. Вона була господинею кабінету хіромантії. Білі офіцери любили заходити, ворожити — вона охоче лякала їх смертю, довідувалась у базік військові таємниці. Відомості Зора переказувала Махнові та іншим анархістським загонам. Білих перемогли, потім перемогли махновців. Коли громадянська війна закінчилася, вона ворожила на руці більшовикам, меншовикам, анархістам, есерам, усім знайомим. Смерть, смерть, смерть… Вона злякалась і кинула ворожити — такою страшною була печать смерті на всіх.

Я не знаю жодного розумного пояснення хіромантії, але вважаю, що розповідь Зори Борисівни передає сенс того, що відбувалося — загибель революції, майже всіх чесних (і багатьох нечесних) революціонерів. Залишилась мертва партія вампірів, залишились мерці, що владарюють над живими і омертвлюють своїм диханням всі живі ідеї революції, яка загинула.

Боже, скільки разів кляв себе: чому не розпитав про те, про інше? Та звідки я знав, що Курбас, Хвильовий — антропософи, й чи знали про це Авдієва чи Суровцева? Познайомившись в Парижі з містичним анархістом, тамплієром, математиком Налімовим, я згадав про Зору Борисівну. Мабуть, та хіромантія була не випадкова, але саме про хіромантію і не розпитував. Пам’ятаю лише, Зора Борисівна казала, що її чоловік у царській тюрмі написав якусь «Хіропедагогіку», і це відповідає тому, що нині знаємо про ідеї російських тамплієрів і розенкрейцерів. Зате розпитував про Махна. «Зоро Борисівно, як же Ви, єврейка, могли бути розвідницею у погромника?» — «Льоню, Ви вже добре знаєте всю брехливість комуністичної історіографії, чому ж Ви досі ще вірите у брехню про Махна-погромника?» Аналогічна розмова відбулася з Мішелєм Кацом… колишнім начальником контррозвідки військової білогвардійської організації, РОВСу. «Міша, как Ви моґлі служить в тєх погромних військах?» — «А ви мені скажіть, хто тоді не робив погромів? Мнє Росію било жалко»… Коли ми, українці Парижа, виступили на захист імені Петлюри, нас підтримав відомий фахівець зі східно-європейського антисемітизму Леон Поляков, але уточнив, що й Денікін намагався побороти погромну стихію. На одному книжковому ярмарку якась французька письменниця мовчки слухала інтерв’ю з приводу моєї книги «Україна: Дайош Европу!», і лише потім, під час бенкету для гостей, заговорила пречудовою російською мовою: «Ви можете мені пояснити популярність монархічних ідей в Росії? Це ж анахронізм!» І вже наприкінці розмови: «Давайте знайомитись. Я не хотіла Вам казати, хто я, бо я думаю, що Вам як українцеві моє прізвище буде неприємне. Я — дочка Денікіна…» І дійсно, аж мороз по шкірі сипнув… І все ж домовились з нею зустрітися, бо я розшукував для Каганської матеріали для її праці про справжнього автора «Тихого Дону», та якось не вдалося зустрітися знову…

Того ж року в підпіллі в Одесі переховувалась Сара Лазарівна Якір, дружина командарма Йони Якіра. Вона займалася такою ж роботою, що й Зора Борисівна, — збирала відомості у білих офіцерів, які приходили в її перукарню (тут же за стіною ховалися більшовики).

Сара Лазарівна дуже переживала, коли чула у своєму домі (а це було щодня) кепкування з Жовтня, прокляття старим вождям — від сина, від його друзів.

Одного разу я сперечався про Жовтень з приятелем. Я повторив його слова про глупоту більшовиків у гротескній формі, щоб показати поверховість нападів на Жовтень. Сара Лазарівна, почувши початок, не витримала:

— Як — і ви, Льоню, вважаєте, що Жовтень — авантюра, і всі більшовики — негідники? Як ви можете це казати?

Мені було тяжко — стільки було відчаю у цієї старої жінки, на очах у якої знищувала саму себе революція, родина, Батьківщина, на очах у якої щодня плюють на її святині ті, кого вона любить, ті, за чиє життя вона боїться.

Щоразу, коли я збирався додому до Києва, вона просила мене, стара, хвора, напівсліпа:

— Льоню, не беріть із собою самвидаву. Вони вас заберуть, вони стежать за всіма, хто в нас буває.

Вона дуже добре до мене ставилась, як і вся їхня родина — її син Петро, невістка Валя, онучка Іра та Ірин чоловік — Юлій Кім.