У карнавалі історії. Свідчення

Катерину Львівну вже у 1923 році арештувало ДПУ. Потім звичайний шлях — Соловки, Сибір, заслання, табір. Усього близько 30 років життя пішло на знайомство з принадами караючого меча «неабстрактних гуманістів».

Цікаво порівняти «Мої спогади» Олицької з «Крутим маршрутом» Євґенії Ґінзбурґ. Катерина Львівна зустрілась з Ґінзбурґ на етапі й описує, зокрема, ту саму суперечку сталіністок із звичайними зечками про напівпоголену голову і кульмінацію суперечки — сталіністки заспівали пісню «Широка страна моя родная» — радісний вереск карасів, яких підсмажують на сковорідці. І Ґінзбурґ, і Олицька дивуються з того, наскільки вражена була психіка сталіністок. Але з книжки Олицької видно прірву між особистістю, вихованою в дореволюційному революційно-гуманістичному дусі, і фанатиком-революціонером, мізки якого вивернуті революційним міфом, який не тільки заступає дійсність, а й калічить особистість, знищує повагу до себе і гуманне ставлення до іншої особистості.

У Ґінзбурґ за здивуванням перед дикістю товаришів по партії відчувається з ними певна спорідненість, вона розуміє їх.

Олицька ж, дивлячись на своїх ідейних ворогів, відчуває себе «доісторичною твариною», «іхтіозавром» (як сказала Зінаїда Тулуб, українська письменниця, що їхала в тому ж вагоні), що зберіг свою особистість.

Олицьку обурювала розповідь Ґінзбурґ про те, як есерка Д. в тюрмі запитувала одного з керівників своєї партії, чи можна брати цигарки у комуністки:

— Я знаю Д. Ми не були фанатиками. Фанатики — вони! Пройшовши «Крутим маршрутом» тюрм і таборів, Ґінзбурґ нічого не навчилась, нічого не зрозуміла в історії загибелі своєї партії: вона повторює наклепи своїх катів на чужі партії, повторює міф про те, що есери — фанатики, істерики і т. д. У неї залишилась партійна нетерпимість.

Згодом, читаючи «опозиціонера»-марксиста Василя Аксьонова (сина Є. Ґінзбурґ), його повість «Любов до електрики», я пригадав слова Катерини Львівни. Аксьонов, не задумуючись над історією поразки більшовиків, повторює трафаретні образи істеричних есерів, авантюристів і демагогів. Жодної світлої особистості поміж супротивників — ніби в есерів не було Віри Фігнер, Каляєва, Прош’яна, Марії Спиридонової, а в більшовиків — «залізного» Фелікса, істеричного Зінов’єва, розпусного садиста Берії, зрадників на кшталт Радека, більшовицького Азефа-Сталіна, фальсифікатора Криленка (який довгий список уроків можна скласти лише з «вождів» партії більшовиків!) Сам Ленін високо цінував Прош’яна — навіть після повстання 6 липня 1918 року.

Звичайно, хто ж в СРСР дозволить вивести образ есера, відданого справі трудящих, соціалізмові, есера розумного, чесного?!

Якщо в Аксьонова є сумління й честь, але немає сміливості написати правду, то він повинен мовчати про революцію. Чи, може, Аксьонов щиро вірить, що всі есери були «прислужники буржуазії»? важко сказати, що в такому випадку краще: чесний Аксьонов з міфологічною свідомістю чи нечесний Аксьонов, який бачить правду, але мовчить про неї.

У «Крутому маршруті» Ґінзбурґ зображує два види катів: щирих фанатиків і розсудливих негідників. Відчувши садизм радянської Ельзи Кох і владу корисливих тюремників, вона без вагання віддає перевагу останнім. Їх можна підкупити або зіграти на їхніх вадах. Я бачив ці два типи серед лікарів у Дніпропетровську, і мені теж здається, що щирі фанатики страшніші, ніж хижаки-лицеміри, які люблять пожити й іншим хоч трошки дозволяють пожити.

І Катерина Львівна, і Надія Віталіївна, яка також зустрічалася з Ґінзбурґ, завжди підсміювалися з неї, з міфів, які в неї залишались.

І з жартів, і з розповідей про партійців, про себе, про товаришів з табору, про катів видно було дивовижну спільність Суровцевої та Олицької, що стала полем для разючої психологічної та ідейної різниці між цими революціонерами минулого. Дивлячись на них, я все згадував двох давньогрецьких «однодумців»: Демокріта та Епікура. За легендою, Демокріт виколов собі очі, бо очі бачать лише явища і приховують сутність речей. Епікур же на слова про те, що Сонце велике, палаюче, відповів, що його цікавить сонце таке, яким він його сприймає, — маленьке, тепле, ласкаве сонце, яке дає життя.

Катерина Львівна ціле життя шукала істину, вона правдолюб, Демокріт. Надія Віталіївна — життєлюб. Якщо у Катерини Львівни табір — випробування людини, боротьба добра із злом, сили духа й сили кулака, то у Надії Віталіївни все життя — до табору, в таборі і після табору — щастя життя, щастя зустрічей з людьми, щастя мистецтва, рідної мови, сміху. Вона — Епікур.

Надія Віталіївна виховувалась в інтеліґентній українській патріотичній прогресивній родині. Вона аристократ в кращому розумінні цього слова, тобто благородна, культурна людина. Такий аристократ завжди демократичний у своїй суті. Її українська мова — синтез витонченої культури, могутнього пласту народної мови пісень, приказок, жарту і блатного жаргону радянських таборів, без якого не можна обійтися, описуючи таборову епоху будівництва соціалізму.