У карнавалі історії. Свідчення

Я пояснив, що це москвичам, але відмовився брати гроші. Потім вона сама стала запеклою українською націоналісткою. Парадокси доби…

Українські патріоти зібрали скільки змогли: багато хто уже втратив роботу.

Цей процес добре описано в «Півдні» Наталі Горбаневської, і тому я обмежусь деталями, яких у «Півдні» немає. Проте вони здаються мені важливими, щоб передати атмосферу переслідувань інакомислячих в СРСР.

Вранці ми наштовхнулись на оперативний комсомольський загін на чолі з явним кагебістом, але «під інтеліґента» — чорна борідка, намагається говорити «культурно».

На наші запитання він охоче відповідав. Він інженер, працівник комсомолу Олександров.

«Олександров» намагався говорити з класових позицій (про класове чуття, необхідність праці і т. д.)

Його хтось спитав:

— А чому ж ви не працюєте? Я вас бачив під час всіх московських процесів біля будинку суду.

Інженер насмішкувато ошкірився:

— Я тебе теж бачив біля суду.

— Послухайте, за бороду вам платять окремо, як за шкідливість?

Мало хто з москвичів тоді мене знав, і тому, коли я зацікавлено переходив від однієї купки людей до другої, то одна симпатична пані кинула мені презирливе: «Як Вам не соромно — з Вашим обличчям — стукати?» Комплімент щодо обличчя було цілковито знищено отим стукачем. Я швиденько піймав Н. Горбаневську і попрохав пояснити «отій дурепі», що «свій». Досвідченіше кваліфікував обличчя гебіст: «Я твоі жидовскіє мазгі расплющу по стєнє», і, може, вперше в житті з’явилася гордість за той єврейський ніс.

На другий день суду Зінаїда Михайлівна Григоренко та інші друзі не пустили мене до будинку суду, бо випадок з Алтуняном засвідчив, що приїжджим з інших міст загрожують провокації (Алтуняна і П. Г. Григоренка намагались втягнути в бійку з провокаторами).

Ми поговорили з Алтуняном про нього самого, про його друзів.

Генріх — член партії, майор, радіотехнік, викладав у Військовій академії у Харкові.

9 серпня у нього і в його дев’ятьох друзів було зроблено обшуки через зустрічі його з Григоренком і Якіром, через «розмови» й самвидав.

*

Я пообіцяв налагодити постійний зв’язок з Харковом — їх мало, їм важко діставати самвидав. Оскільки більшість Генріхових друзів — марксисти, то зустріч мала бути для мене особливо цікава.

Приїхав до Москви Яхимович. Мене він вразив своєю цілеспрямованістю, енергією та вірою в майбутнє. Останнє траплялось дуже рідко.

Яхимович розповів, як його скидали з посади голови колгоспу й виганяли з партії.

Спочатку були колгоспні партійні збори. Виступив член райкому партії і розповів комуністам про те, що Яхимович у своєму листі до ЦК зводив наклепи на Радянську владу. Вимагав виключити його з партії.

Ніхто не проголосував за це рішення.

Скликали другі збори. Проголосував «за» тільки колгоспний парторг. Після зборів, не питаючи колгоспників, Яхимовича все-таки зняли з посади голови колгоспу.

Дружина парторга пішла від чоловіка через його боягузливу поведінку у всій цій справі.

Колгоспники досі привозять Яхимовичеві продукти.

Побачивши, що у Москві суцільні пиятики, Яхимович притьмом почав з ними боротись: адже пиятики шкодять справі. Ми всі підсміювалися з нього — одразу видно марксиста. За суворість до товаришів дехто прозивав його «троцькістом» (щоправда про Троцького ніхто не мав ніякісінького уявлення, окрім легендарних розповідей та чуток).

З Москви вдалося привезти багато літератури. Це — промови адвокатів, що захищали Ґінзбурґа і Галанскова, нарис Н. Горбаневської «Безкоштовна медична допомога» (про перебування у психіатричній лікарні), лист П. Г. Григоренка до голови КДБ Андропова, в якому Петро Григорович розповідає про переслідування, допити та інші такі ж приємні речі.

На кінець року прийшов 5-й випуск «Хроніки». «Хроніка» почала давати огляд самвидаву. Цій рубриці ціни нема — читач дізнається про новинки самвидаву і може цілеспрямовано їх шукати.

Я відзначив для себе «Новий клас» Джіласа і «Технологію влади» Авторханова. Обидві книжки вдалося дістати — Авторханова на фотоплівці, Джіласа — віддрукованого на машинці. Виникли труднощі з передрукуванням. Авторханова робили близько 4-х місяців, Джіласа — два. Джілас розповсюдився по Києву більше, ніж Авторханов.

Джілас справив на мене враження не таке велике: до більшості його ідей я прийшов давно. (Цінними виявились тільки факти з історії Югославії та СРСР.)

Вже в еміґрації познайомились і навіть співпрацювали з обома. Ситуації були… Конференція Інтернаціоналу спротиву. Після виступу Джіласа гостро виступив його співвітчизник й звинуватив Джіласа у його злочинах. І злочини були. І писав про них він сам… Але довелося всім нам, радянським дисидентам, виступати й доводити, що саме його книги найбільше сприяють демістифікації комунізму, і тим він спокутує свої справжні гріхи.