У карнавалі історії. Свідчення

— Добре, наступного року я поїду туди в санаторій і подивлюся.

Увійшов Малишко. Вона підбігла до нього і щось шепнула. Той хутенько пройшов до спальні.

Забашта пояснила нам, що у Малишка вночі був серцевий приступ і він не зможе з нами розмовляти.

— Він, звичайно ж, співчуває вашому народові.

Від Малишка пішли до Бажана. Біля під’їзду стояв міліціонер. Ми розсміялись — ось як бережуть талантів.

— Вам до кого?

— До Бажана.

— Він у Конча-Заспі (місцевість під Києвом, де розташовані урядові дачі та санаторії).

Назагал у Ролана склалося дуже гарне враження від української інтеліґенції, особливо від Дзюби. Він сказав мені після всіх візитів: «З боку політичного Москва робить для нас більше, ніж Київ, але українці нас краще розуміють».

Після від’їзду представників кримських татар прийшли хроніки-бюлетні їхньої боротьби. В них було описано політичні переслідування татар і боротьба народу за свої права.

21 квітня у м. Чирчику (Узбекистан) кримські татари зібрались біля пам’ятника Леніну відсвяткувати його день народження. Війська і міліція почали розганяти тих, що зібрались, кийками, ременями, поливали лужною водою із брандспойта. Били, не жаліючи, ні жінок, ні старих. Дісталось і узбекам, і навіть росіянам.

Російський капітан, що випадково опинився на цьому «Мамаєвому побоїщі», закричав:

— Як ви смієте бити людей! Ви ж не есесівці! Я напишу в ЦК!

Його так побили, що тут же відвезли в лікарню. Що з ним далі сталося, татари так і не змогли довідатись. (Де він? Його вбито? Лікується? В тюрмі чи психушці?)

Понад 300 осіб було заарештовано.

У березні до Москви приїхало 800 представників кримськотатарського народу.

16–17 березня їх заарештували, а потім повантажили у пломбовані вагони і відправили у Ташкент. Під час арешту тих, хто протестував, били. Помилково побили підданого Туреччини. Той поскаржився своєму послові. Радянські власті вибачились — «переплутали». Посол заспокоївся — б’ють мусульманів, але не наших. Татари покладали багато сподівань на мусульман Туреччини і Близького Сходу. На жаль, ці сподівання були марні. Десь у 1977 році я таємно зустрівся з цього ж приводу з представником мирних палестинців у Франції. Він обіцяв щось зробити для кримських татар, але через кілька місяців його вбили. Палестинці.

Заїхав до нас Гомер, шофер за фахом.

Він розповів про свою особисту долю, типову для кримського татарина.

Як їх вивозили з Криму в 44-му році, він не пам’ятає. Залишився без батьків, жив у дитбудинку в Узбекистані. На все життя запам’ятав, як, розгнівавшись, вихователька вигнала його на холод, взимку, босоніж на сніг — педагогіка!

Після 56-го року жив добре, багато заробляв. Одружився. Тесть — людина багата, також кримський татарин. Коли почався національний рух, Гомер став допомагати грішми. Але не витримав, став брати активну участь — розповсюджувати самвидав і т. п.

Тесть і дружина почали з ним сваритись.

— Але я не можу лише матеріально підтримувати. Я ніколи їм не забуду, як виганяли мене на сніг.

Ми з Гомером зайшли до Некрасова. Він запропонував Гомерові випити. Той відмовився.

— Ми пити не можемо, бо запах алкоголю буде доказом того, що ми хуліганимо. КДБ й міліція арештовують нас і без підстав.

Гомер та інші робітники з кримських татар вразили всіх нас високим рівнем політичної свідомості, розумінням таких речей, які недоступні «середньому радянському інтеліґентові».

Гомер поїхав і у нас настало відносне затишшя.

*

Часто телефонував Якір і повідомляв новини. Частіше сумні.

У серпні арештували Іру Білогородську за розповсюдження листа про арешт Марченка. Іра забула в таксі торбинку, у якій було багато примірників листа. КДБ отримав торбинку, а з нею — докази проти Іри.

27 серпня був обшук в Івана Яхимовича, якого звільнили за лист до ЦК. Його дружину Ірину звільнили зі школи. Обшук був через підозру в пограбуванні Держбанку. Під таким же брехливим приводом обшукали ленінградця Юрія Ґендлера, юрисконсультанта. Після обшуку його арештували, бо знайшли самвидав.

Користуючись затишшям, я почав шукати роботу.

В. Боднарчук, маючи зв’язки з багатьма математиками з різних інститутів, запропонував два інститути. В цих інститутах треба було розробляти математичні моделі тих чи інших процесів.

У кожному інституті були люди, які знали про судові процеси, про підписантів. Вони казали, що робота є. Я разом з ними йшов у відділ кадрів. Подивившись мою трудову книжку, на запис «звільнено у зв’язку із скороченням штатів», одразу ж запитували: «Чому?»

Я не дуже переконливо брехав про те, що хочу працювати над тематикою даного інституту.

— Гаразд, приходьте за тиждень.

За тиждень виявлялося, що місць немає.

Боднарчук вчив мене, як зробити мою усну версію «скорочення» переконливою. Я силкувався, але брехати було гидко, та й не вірив я, що КДБ випустив мене з поля зору.

Зайшов у інші інститути — те ж саме.

У деяких інститутах заввіділом відразу ж питав:

— Підписант?

— Так.

— Я спробую залагодити.

В інституті психології адміністратор сказав моєму приятелеві:

— Ми ледве врятували своїх підписантів, а ви пропонуєте нам чужого.