У карнавалі історії. Свідчення

ФРН не лише не збиралась вторгнутись на допомогу «контрреволюції», а зі страху перед провокацією з боку країн Варшавського договору на всяк випадок провела військові маневри якомога далі від ЧРСР, хоча раніше збиралась провести їх біля чехословацьких кордонів.

Найогиднішими виглядали в наших газетах перекази статей західних журналістів про ЧРСР.

Довільні домисли «Вашингтон пост», «Дейлі мейл», «Темпо», «Нью-Йорк Таймс», австрійських та інших газет видавались за самовикриття імперіалістів. Свободу фантазувати й брехати, яку мають західні журналісти, використала невільна брехлива преса Радянського Союзу. Вкотре «свобода» допомогла антисвободі. Брехливість західних журналістів завжди зручна для радянських фальсифікаторів. Протилежне також правильно. Західна преса неодноразово використовувала радянську брехню для боротьби проти соціалізму.

І ось повідомлення — війська країн Варшавського договору вторглись у Чехословаччину. Пізно ввечері ми сиділи біля приймача і слухали чехословацькі радіостанції. 21–24 серпня тепер зливаються у пам’яті в одну довгу ніч кошмару, сорому й відчаю.

Ми слухали інформацію про реакцію чехословаків на братерську допомогу. Виступив Людвік Свобода. Він плакав, бо трагічно повторювалась окупація 38-го року, проводив паралель між 38-м і 68-м роками. Ми всі плакали разом з ним, бо ж окрім сліз та безсилої ненависті до своїх «вождів», нічого не могли протиставити силі.

Було нестерпно соромно бути радянською людиною, бути марксистом. На душі лише страх за ЧРСР, СРСР, за майбутнє всього світу, відчуття того, що надходить довжелезна зима, ніч сталіно-фашизму.

На вулицях підходили малознайомі люди й говорили із ненавистю й злом:

— Чому американці мовчать? Хоч би китайці розв’язали війну!

— Треба бомби кидати. Самвидав і всіляка пропаганда — кобилі під хвіст, це все іграшки.

І найзліші, найрозпачливіші слова казали найпоміркованіші, ліберали.

Я намагався якось заспокоїти друзів, відмовити від тих чи інших авантюр. Але й сам схилявся до того, щоб піти на яку-небудь авантюру.

Жити в цій мерзенній країні стало неможливо, бо не видно було реальних ефективних методів боротьби з бандитською владою. Якщо навіть організована, політично розвинута країна, одностайна в поглядах на право йти своїм шляхом, на право на незалежність, зі своєю владою, армією і т. д. нічого не змогла зробити, то що може зробити жалюгідна жменька радянських опозиціонерів?

Я вирішив іти в чехословацьке консульство — просити про громадянство. Виявилося, що декілька киян випередило мене, але консула не було — поїхав до Москви. Його заступники дякували за моральну підтримку радянських громадян, але радили не виступати, щоб не дати приводу звинуватити консульство у «підбурюванні». Вони самі нічого не знали про події в ЧРСР і днями й ночами сиділи біля радіоприймачів. Сказали, що чехословацького посла в Москві підкупили наші окупанти.

Я вирішив піти в югославське консульство. Виявилось, що в Україні такого немає.

Була пропозиція влаштувати демонстрацію. Після довгих дискусій вирішили цього не робити: нас у Києві так мало, що арешт демонстрантів частково паралізує самвидав. Вирішили тільки підтримати чехів і словаків єдиним, що могли зробити — якомога більше розповсюджувати документи «весни». Вночі 21-го чи 22-го ми з дружиною повертались на таксі додому. Перед мостом Патона машина мусила зупинитися — по мосту йшла нескінченна колона з гарматами й ракетами.

Таксист злісно сказав:

— Румунів їдуть душити!

Ми так і завмерли. Адже румуни, мабуть, не потерплять «братньої допомоги». Значить, почнеться війна…

У ті дні багатьох хлопців забрали в армію. Їх обробляли брехнею про Румунію, про її контрреволюційний уряд (він таки контрреволюційний, але не в брежнєвському розумінні).

Біля румунських кордонів стояли наші війська.

У декого з киян з’явилась ідея — піти добровольцем в армію, щоб потім, якщо почнеться війна, приєднатись до румунів. Але ідея була дуже наївна — хто б це повірив у такий «ентузіазм»?

*

Прийшла, нарешті, книга Сахарова «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу».

Чудово сформульовано основні проблеми, що постали перед світом, видно безстрашну сміливість, з якою викривається неосталінська політика в СРСР. Дуже наївною видалась футурологічна частина — пропозиція реформ у внутрішній та зовнішній політиці. Зараз, після 21-го серпня, особливо виразно видно, що будь-які істотні реформи зверху неможливі.

Особливо сумнівними видались мені слова про зближення СРСР і передових капіталістичних країн. Так, «конвергенція» можлива, але яка? Реальні тенденції свідчать про зближення у точці падіння в прірву. В СРСР зростає свідома й несвідома тенденція до відмови навіть від слів соціалізму, до переходу в державний капіталізм у його оголено-нелюдській формі. Якщо Захід і почне наближатись до СРСР, то радше посилюючи антидемократизм, ще більше концентруючи капітал і зрощуючи державу й монополії.

Та Сахаров і сам бачить цю небезпеку, і каже в своїй статті, що зближення не повинне перетворитись на змову урядів.