У карнавалі історії. Свідчення

— Нічого подібного, у вас це записано, тому що на свята мені видають подарунки на обох дітей. (Це така традиція в СРСР — турбота про дітей… на свята видають пакет цукерок.)

— А я кажу вам, що друга дитина не записана.

Я підійшов до картотеки і почав шукати свою карточку.

Завідувачка канцелярії відділу кадрів підбігла до мене і почала кричати, щоб я не смів ритися в паперах.

Я витягнув свою карточку і показав, що обоє синів записані.

Завідувачка почала кричати, що я хуліган, нахаба і таке інше. Вона кричала, як дуже ображена жінки. До кімнати почали заглядати — враження було таке, що хтось намагався її зґвалтувати.

На якусь мить я справді відчув себе покидьком, що знущається з сивого волосся цієї жінки. Але відчуття провини дуже швидко зникло — я раптом згадав, хто кого насправді ґвалтує.

Зайшов до місцевкому і показав протокол.

— Ви не знаєте закону. Питання вирішують не профзбори, а місцевком.

— Навіщо ж ви наказали провести профзбори?

— Це не має значення.

— Але ж ви за законом не маєте права мене звільняти.

Я перерахував усі свої «пільги», показав блискучу характеристику, яку Автономов дав декілька місяців тому.

Тут у розмову втрутився сторонній:

— Я з обкому профспілки. Зараз уже пізно щось вирішувати у місцевкомі. Ви можете упродовж десяти днів подати на адміністрацію до суду.

— Гаразд, буду судитись.

Я поговорив з художницею Аллою Горською, яку разом з друзями вигнали зі Спілки художників. Вони також хотіли судитись — за наклеп на них з боку Секретаріату Спілки.

Проте в Алли нічого не вийшло, бо інші художники не захотіли подавати скаргу до суду. Один із керівників Спілки пообіцяв, що їм залишать майстерні, даватимуть замовлення на оформлення міст України, коли вони тихо сидітимуть. Одній же Аллі не хотілось судитись.

Я почав шукати адвоката, бо хотів зробити процес політичним. У Москві адвоката, який би згодився чесно говорити про політичне підґрунтя мого «скорочення» на суді, знайти важко, але можна. У Києві ж я прошукав відповідного адвоката всі десять днів. На 12-й день один юрист мені пояснив, що за законом я мусив за десять днів подати заяву до суду, а шукати адвоката далі можна було й після цього.

Але був серпень 68-го року, і власна доля відступала на задній план.

Якось удома в одних людей я зустрівся з чехом. Я почав розпитувати його про ті «факти», які наші газети наводили як доказ загрози контрреволюційного антисоціалістичного перевороту в ЧРСР. Він переконливо заперечив усі аргументи й «факти» радянської преси.

Зокрема, щодо відомого листа дев’яноста робітників автозаводу, в якому автори писали про загрозу контрреволюції й просили «братньої» підтримки Радянської держави, він пояснив, що майже всі вони або бюрократи, або працівники заводської охорони.

Думка про агресивні наміри ФРН його тільки насмішила. Хто ж не розуміє, що ФРН так боїться СРСР, що й мріяти не може про будь-яку агресію проти ЧРСР, навіть маючи «п’яту колону»? До того ж, століття взаємин з німцями чехи надто добре пам’ятають.

— Чехи й словаки ніколи не відвернуться від Росії.

— Так, але СРСР збирається на вас напасти.

— Ні, такого не може бути. Ми — братні народи. Ми — соціалістична країна.

— Погано ж ви знаєте своїх братів. Брежнєву й на думку не спаде згадати про столітні взаємини й дружбу. Те ж саме і з соціалізмом. (Досить пригадати процес Сланського.) Для них соціалізм — ширма, щоб зберегти владу. А ви розхитуєте їхню владу.

— Може й так. Але ж не підуть радянські солдати проти комуністів і слов’ян!

— А Угорщина? Навіщо ж вони щодня зводять наклепи на КПЧ, як не для того, щоб підготувати солдатів і народ до нападу на «контрреволюціонерів»?!

— Ні, бути такого не може.

— А навіщо наші танки стоять біля кордону?

— Я бачив, коли переїжджав кордон. Вони хочуть залякати Дубчека, щоб той був поступливіший.

Суперечка нічим не закінчилась. Чех дуже вже вірив у слова «дружба» й «інтернаціоналізм». Я ж не вірив жодному слову наших вождів. А народ… Що він знає? Йому щодня брешуть, він вірить і не вірить. Він вірить в те, що «ми всіх годуємо; ми врятували чехів і словаків, поляків і болгар від німців. А вони, невдячні…», і не вірить в чесність тих, хто йому це каже.

Навіть у себе в лабораторії я чув слова:

— За що ми проливали кров? Щоб вони віддали країну німцям?

— Господи, нащо ж чехам і словакам віддавати свої землі ФРН?

І це говорили люди, що знали історію радянської зовнішньої політики.

Ще в травні, тільки-но з’явились перші ознаки агресивних намірів Брежнєва, я вирішив написати для самвидаву «Історію міжнародної політики Сталіна за газетою „Правда“».

Я хотів зробити послідовний виклад стосунків з Англією, Францією, Німеччиною, Польщею, Фінляндією, Прибалтійськими республіками, Румунією й Китаєм у цитатах з «Правди» з весни 39-го по червень 1941 року. Цитати ці я подавав без коментарів: вони були досить красномовні, бо читач наперед знав, що все це закінчиться Вітчизняною війною.

Результати моєї добірки перевищили всі сподівання.