У карнавалі історії. Свідчення

У Н. була велика марксистська бібліотека, і у нього я вперше ознайомився з «Уроками Жовтня» Троцького, збірниками статей Сталіна, Зінов’єва, Каменева, Крупської проти «Уроків» (жалюгідно виглядала Крупська: вона захищала Леніна від Троцького, який, мовляв, замало говорив про роль Леніна і т. д. Відчувалось, проте, що Крупська не зовсім на боці «апаратників»).

Також прочитав я політичний заповіт Леніна й «Азбуку комунізму» М. Бухаріна.

Бухарін видався мені ближчим за Троцького через свою симпатію до селянства, вимогу поступової колективізації.

І той, і інший брали із заповіту Леніна те, що відповідало їхнім поглядам.

У Бухаріна по суті жодного слівця про проблеми демократії. І забагато культу Леніна. Від останнього Троцький набагато вільніший, що й, мабуть, зачепило Крупську.

Н. дав також почитати брошуру «робітничої опозиції», але прочитати її я не встиг. Тільки проглянув і побачив, що багато в чому їхні тези не застаріли і посьогодні.

Прощаючись, Н. заплакав і зі слізьми на очах ще раз просив не зрікатися Жовтня:

— Так, ми зазнали поразки. Причини її треба вивчати, а не звалювати бездумно на Жовтень все минуле, як це роблять молоді. Ви перший із знайомих мені молодих, хто хоч трохи знає історію партії, хто намагається її аналізувати. (У перший вечір він декілька годин розповідав мені загальновідомі факти з історії партії. Лише тоді, як я не витримав і став доповнювати те, що він викладав, іншими фактами, Н. переконався, що дещо я все ж таки знаю.)

Я дав Н. адресу іншого старого члена партії для того, щоб через нього отримувати від Н. книжки опозиціонерів 20–30-х років.

Н. застеріг.

— Наше покоління таке зламане, що я раджу вам бути обережнішим із старими членами партії.

І справді, мого «протеже» згодом викрили як агента КДБ: через нього КДБ намагалося «керувати» демократичним рухом. Не називаю його і нині, бо не цілком переконаний у тому, що він був шпигом. Якось від нього я отримав фото «Технології влади» Авторханова і передав Світличному. Коли КДБ прийшло до Світличних, то вони, майже не шукаючи, знайшли книгу. Київські фізики казали Іванові, що то, мабуть, був радіоактивно-помічений примірник.

Невдовзі після повернення до Києва нам передали другий випуск «Хроніки». Його було присвячено переслідуванням «підписантів», становищу кримських татар. Ми дізнались про ленінградську марксистську групу, яка в 64-му році видавала журнал «Колокол».

«Хроніка» з першого випуску стала цінним джерелом інформації про події в країні, давала змогу ознайомитись із загальним станом справ, з кагебістськими методами, з тими чи іншими течіями опозиції. Завдяки відомостям «Хроніки» можна було дізнатися, в якому місті є люди, близькі по духу.

*

Коли я повернувся до Києва, до мене прийшов співробітник лабораторії і повідомив, що мене вигнали з роботи «через скорочення штатів».

Антономов на профспілкових зборах заявив:

— Ми повинні скоротити одного співробітника. Плюща все одно виженуть — ви знаєте, чому. Ми втрачаємо двох, якщо скоротимо не Плюща, або одного — Плюща.

Арифметика була переконлива, але все ж ніхто не хотів голосувати за моє «скорочення».

Антономов запропонував «американське» голосування: всім роздають список працівників лабораторії, і кожен поставить хрестик проти прізвища жертви. Більшість поставила хрестик біля свого прізвища. Але при цьому було досить двох-трьох хрестиків навпроти мого прізвища, і я автоматично набираю максимум голосів.

Так і вийшло. Знайшлася тільки одна людина, яка сказала, що нехай краще порозганяють всіх, аніж брати участь у цій підлій справі. Саме вона і прийшла мене попередити.

Я проглянув трудове законодавство і переконався, що за п’ятьома-шістьома пунктами мене не мають права скорочувати.

Я прийшов у лабораторію і почав вимагати нових профспілкових зборів, бо перші проводили без мене, і не було навіть протоколу засідання. Я показав Трудовий Кодекс і показав, чому вони не можуть мене скоротити. Нарешті, пояснив, що мені небайдуже, хто вижене — працівники чи адміністрація. Коли працівники, то мені буде важко буде довести на суді проти адміністрації хоча б що-небудь.

Збори ухвалили, що попередні збори були незаконні, що «Плющ — потрібний лабораторії співробітник».

Труднощі були в іншому:

— Кого ж скорочувати, якщо не мене?

Це ставило мене в негарне моральне становище: я змушував когось добровільно взяти на себе жертву.

Я пояснив зборам, що профспілка має право не допускати, щоб скорочували будь-кого.

У протоколі зборів так і записали.

Після зборів знову почалась дискусія про те, що «аморально» ставити лабораторію під загрозу і «морально» мовчки дивитись на те, як розправляються з людьми за їхні погляди. Дехто з друзів намагався довести мені, що не все так погано, що я перебільшую симптоми повернення сталінізму.

З протоколом зборів я поїхав у відділ кадрів. Там мені повідомили, що через два тижні мене звільнять. Я заявив, що вони не мали права мене звільняти, бо в мене двоє дітей.

— Хто ж винен, що ви не повідомили у відділ кадрів, що у вас народилась друга дитина?