У карнавалі історії. Свідчення

Товариш Віктора Красіна, письменник Натан Забара мав нещастя писати мовою ідиш. На той час такий собі З. Лібман, знавець ідишу, спеціалізувався на тому, що вишуковував у книжках єврейських письменників будь-які натяки на симпатії до євреїв, співчуття до мук єврейського народу чи похвалу великим євреям — Ейнштейнові, Кафці та іншим (Марксові можна було, але не перебираючи міри).

Тільки-но Лібман знаходив космополітизм-сіонізм, жертва його пильності потрапляла в тюрму чи табір. Забара також «загримів» у табір, де й зустрівся з Віктором Красіним, а за якийсь час з… Лібманом.

Декілька Лібманових жертв одного разу спробували задушити стукача рушником, але пожаліли.

Лібман вийшов на волю разом з усіма, зараз працює в університеті, пише їдкі статті проти буржуазної культури, що розкладається (разом з сином колишнього «ворога народу» Дмитром Затонським) і навіть коментує В. Сарояна.

Якір розповів про листи, які одержали Л. Богораз і П. Литвинов, — «жидівське поріддя», як їх називають у листах. Те, що боротьба й космополітизм та сіонізм — це одне й те ж, сумнівів не було. Спочатку «жиди» були лихварями, капіталістами, що висмоктували кров, потім соціалістами, більшовиками й чекістами, тоді космополітами, а тепер — сіоністами. І завжди — поганими російськими патріотами. Але російська влада завжди була справедлива: вона відзначала заслуги гарних євреїв перед Батьківщиною.

Через день Якірові повідомили по телефону, що помер В. Павлинчук, який підписав «Листа 224-х», фізик з Дубни, у якого було багато неприємностей з партійним начальством.

Якір не міг ні про щось говорити, ні про щось думати — так він любив і поважав цього «марксиста». Ми одразу ж поїхали в Бориспільський аеропорт. Квитків не було, довелось повертатися.

Якір показав нам машину — «вони їдуть за нами». Така велика сила гіпнозу слів про демократизацію країни, що я подумав про себе: «Йому подобається гратись у „козаків-розбійників“. Звідки він знає, що це їхня машина?»

(Коли машини почали їздити за мною, я зрозумів, що вгадати, де їхні машини, не так вже й важко. І зрозумів реакцію Якіра в ті дні: перші шпиги, перші машини ледь-ледь збуджують таким собі спортивним інтересом до них, і хочеться подражнити, погратись з ними в хованки. Потім цікавість зникає і з’являється або страх, або нудьга.)

Коли ми переїжджали через ліс, Якір запропонував вийти з автобуса і походити, позбирати грибів. Ми вийшли. Машина одразу ж звернула до лісу.

Якір посміхнувся:

— Підемо їм назустріч?

— Ходімо.

З лісу вискочив молодик в спортивному костюмі, з обличчям кримінальника (ця прикмета, тавро радянського детектива, мені згодом допомагала «їх» виявляти. Очі бігають, розбещене обличчя, ознаки Дегенеративності — сигнал для інтуїції. І ймовірність того, що перед тобою «шпиг», «філер», «підметка», «топтун» набагато збільшувалась).

Побачивши нас, він замугикав пісеньку, схилився зірвати квітку, а потім не поспішаючи звернув до машини.

Ми пішли глибше в ліс. Грибів не було, шпигуна не чути. Побродивши, побачили автобус, що йшов у напрямку шосе, але не туди, звідки ми зайшли до лісу.

Петро зрадів:

— Відірвемо «підметку»!

— Коли автобус вигулькнув десь за кілометр від того місця, де ми залишили «підметку», ми побачили… «нашу» машину.

— Ага, в нього був спеціальний передавач. Він повідомив, куди ми виїдемо.

*

Ми з родиною поїхали у відпустку, в Одесу. Я обережно натякнув матері, що можу лишитися без роботи. Для неї — а вона все життя мріяла, що хоч діти будуть жити добре, це був удар. Вона вмовляла нас з дружиною не займатись політикою.

— З цього ж користі не буде. Подумайте про себе, про дітей, про мене.

Довелося заспокоїти тим, що я спробую втриматись на роботі і буду займатись тільки наукою.

Вона розказала про те, як бачила Троцького в Середній Азії на засланні, про те, як робітники йому співчували.

— Адже ж навіть він нічого зробити не зумів.

Я у відповідь розповів про те, як переслідували Крупську, брата Дмитрія — брата Леніна, інших Ленінових родичів і друзів.

Вона вірила й не вірила:

— Звідки ти знаєш?

Коли я напав на Хрущова, мама почала його захищати:

— Він же ж тобі путівку в санаторій дав!

Шостого липня я приїхав до Москви й одразу ж потрапив на день народження Павла Литвинова.

Було море людей, з яких я знав лише Красіна й Павла.

Майже всіх я вже знав заочно. Випадково вставив українське слово — одразу ж підійшли Петро Григорович Григоренко і Володя Дрімлюга.

Про Григоренка я знав, що він сидів у психтюрмі за листівки проти Хрущова і безвідповідального управління сільським господарством.

Познайомився з Ларисою Богораз, але майже не встиг поговорити.

Особливо близько зійшовся того вечора з Гришею Під’япольським, кандидатом геологічних наук, та його дружиною Машею.

Ми весело підсміювались з тих, що пиячили, і, звичайно ж, як всі інтеліґенти в СРСР, перемивали кісточки вождям і розповідали анекдотичні випадки про збори проти «підписантів».

Ще з тиждень я пробув у Москві, знайомлячись з учасниками протестів.