У карнавалі історії. Свідчення

Коли Радзієвського випустили, то він усім розповідав про те, як поводився на слідстві, про свої враження від слідчих («Ввічливі, посміхаються на допиті. Тільки одного разу наглядач кричав на мене. Вони змінилися від сталінських часів»). Це наївний підхід, але він не дає підстави звинувачувати в зраді.

Я попросив Радзієвського познайомити мене з Якіром. Ми зайшли у декілька будинків. В одних не хотіли нас приймати, в інших казали, що з Якіром не знайомі. Я вже вирішив було звернутись до Красіна, але Якір сам зателефонував і призначив мені зустріч.

Спочатку Петро Якір явно підозрював мене у якійсь недобрій грі, але наприкінці розмови пом’якшав, перестав мене підозрювати у зв’язках з КДБ, але щодо Радзієвського його сумніви не розвіялись.

Наприкінці розмови спитав:

— А з ким у Москві ви знайомі?

— З Красіним.

— А, з християн. Ви також?

— Ні. Марксист.

— Член?

— Ні.

— Ну, я теж трошки марксист.

Уже збираючися йти, я спитав його, чому Бухарін, Йона Якір, Тухачевський та інші так ганебно поводились на допитах і суді.

Якір нагадав про тортури. Навів «гіпотези» про спецхімікалії, гіпноз (в 36–37 роках таємниче зник славнозвісний гіпнотизер Орнальдо).

Щодо гіпнозу я засумнівався: під гіпнозом не можна зламати людину, якщо вона не зламалась без гіпнозу.

Коли в лютому я знову заїхав до Красіна, то застав у нього Павла Литвинова. Приємно було, що нащадки старих більшовиків (як і частина старих більшовиків) з нами.

Литвинов показав відповіді на листа «До світової громадськості».

Відповідей, які отримали Литвинов і Богораз, було дуже багато. І тільки один лист, що «таврує» Литвинова й Богораза ганьбою. З Києва…

Повернувшись додому, я порадився із друзями. Підтримати протести?.. Здавалось, що це недоцільно. Але не можна було мовчати, бачачи, що починається нова хвиля сталініани. Перемогли емоції, попри умовляння багатьох друзів.

Восьмого березня я написав листа в «Комсомольську правду» у відповідь на одну з численних наклепницьких статей в пресі про суд. У цій статті я виходив лише з достовірних фактів, які неважко було б перевірити, якби мене надумали судити за «наклеп» (збереглись ще ілюзії про суд).

Перед тим як відправити листа, я ще раз показав його дружині. Вирішувалось питання про подальшу долю і її, і дітей. Ніхто не сумнівався, що шлях, на який я став, закінчується тюрмою. Дружина вважала, що такі листи даремні, але сказала мені, що раз інакше я не можу, то маю відіслати листа.

Минув місяць, другий. Виявилось, що з ініціативи працівника нашого інституту, кандидата фізико-математичних наук Віктора Боднарчука, було написано листа протесту проти процесів 1965–1968-го років. З цього листа я дізнався, що 1967 року було засуджено журналіста В’ячеслава Чорновола за книгу «Горе з розуму» — про тих, кого судили в 1965–1968-му роках в Україні.

У середині травня до нас потрапив перший номер машинописного журналу «Хроніка поточних подій», випуск 1, 30 квітня 1968 року. Його було присвячено процесу над Галансковим, Ґінзбурґом і Лашковою, листам протесту і першим переслідуванням «підписантів» (одразу ж виникло нове слово).

Окрім уже відомих всім справ, з «Хроніки» ми дізнались про «справу Краснопєвцева» (1957 рік, «нелегальний марксистський гурток»), про суд з 14 березня по 5 квітня в Ленінграді над Всеросійською соціал-християнською спілкою визволення народу. Виявилось, що іще в листопаді 1967 року у цій справі було засуджено четверо керівників ВСХСВН — Огурцов, Садо, Вагін та Авєрєчкін.

З Москви привезли книгу Анатолія Марченка «Мої свідчення» в якій описано сучасні концтабори, не сталінські. Стало відомо, що не з Синявського і Даніеля, а з 56-го року політтабори знов почали наповнюватись і що в таборах панують нелюдські порядки. Перед жахом, який описав Марченко, побляк для нас «Один день Івана Денисовича».

Я купив машинку і став передруковувати Марченка.

Друкував цілий місяць.

20-го травня мене викликали в партком Інституту. Там сидів мій давній приятель, що читав і схвалив мого листа в «Комсомольську правду».

— Ти не знаєш, навіщо викликали? Через лист?

— Здається, ні. До речі, у тебе немає «Ракового корпусу»?

— Є. Принесу.

Зайшов замсекретаря парторганізації, кандидат біологічних наук Кирило Олександрович Іванов-Муромський. З ним в 61-му році ми жили в одній квартирі (наймали суміжні кімнати в однієї господині). Алкоголік, наркоман. Алкоголіком став тому, що 16-річним хлопцем потрапив на фронт, бачив стільки горя і підлості, що спився. Професор Васильєв розповідав мені про його загублений талант — школярем він читав лекції студентам (з фізіології). На початку війни брав участь у вдосконаленні якоїсь зброї.

Після війни працював секретарем райкому партії в Одеській області і водночас займався електросном.

До Інституту кібернетики вступив одразу ж після того, як інститут було створено. Дуже розумний, але марнує себе в боротьбі за кар’єру. Амосов якийсь час його цінував, та потім розчарувався і врешті-решт вижив зі свого відділу.

Ми з Муромським колись часто випивали і сперечались. Він завжди знущався з моїх «комуністичних ілюзій».

Кирило почав зі слів: