У карнавалі історії. Свідчення

Розчарування у можливості чесно й плідно працювати в науці, протест проти того, що відбувається, спогади про часи сталінізму — все це призвело до того, що я вирішив зайнятись систематичним вивченням історії, зокрема, історії партії, аналізом причин загибелі революції, аналізом сучасного Заходу і стану справ у СРСР, а в перспективі — розробити програму дій.

Для всіх цих завдань треба було мати тісні зв’язки з українським і московським самвидавом, друкувати й обмінюватись самвидавівськими текстами.

Мені зовсім не хотілось незабаром потрапити у КДБ. Здавалось, що непомітна праця у самвидаві буде продуктивніша й триваліша.

У травні 1967 року ми отримали з Москви «Лист до IV Всесоюзного з’їзду Спілки радянських письменників» Солженіцина.

Величезна емоційна сила, точно знайдені аргументи і слова, сам стиль справили на всіх, хто читав, враження сліпучого світла, що пробилось через щільну завісу партійної демагогії і словоблудства. Мене особисто вразило поєднання блискучої, незаперечної логіки з пристрасністю. На багатьох цей лист справив враження більше, ніж художні твори.

Невдовзі з’явились відгуки на цього листа. Вісімдесят четверо письменників послали колективного листа до з’їзду на підтримку Олександра Ісайовича.

Прийшов до Києва і чудовий лист до з’їзду Георгія Владімова.

З’явилась надія, що інтеліґенція, хоча б гуманітарна, прокинулась і більше не мовчатиме. Не розвіяв цієї надії і сам письменницький з’їзд. Зрозуміло ж було, що ніхто не дозволить зачитати й обговорювати листа на з’їзді, тому мовчанка «інженерів людських душ» здавалась природною.

*

На річницю 50-річчя Жовтня ми довідались про те, що у містечку Прилуки відбувся робітничий бунт. У листопаді я познайомився з жінкою, брат якої працював на одному з прилуцьких заводів. Сама вона була в Прилуках 6–8 листопада. Зі слів брата й знайомих вона докладно розповіла про бунт.

На одному з заводів працював хлопець, який нещодавно повернувся з армії. Дотепний, добрий, всі знайомі його любили.

Одного разу він пішов на танці. Туди звичайно приходять п’яні хулігани, часто починаються бійки, «підрізають» ножами кого попало. Одна така хуліганська компанія почала чіплятись до дівчат. Хлопець цей втрутився. Був надзвичайно сильний, фігура його викликала страх, — отож, він, беззбройний, змусив хуліганів заховати ножі. Хулігани обмежились матом і погрозами.

Наспіла міліція. Хулігани хутенько зникли. Хлопець, не відчуваючи за собою ніякої провини, залишився. Міліціонери скрутили йому руки, затягнули в машину і повезли у відділення. Там вони били його як тільки хотіли. Проламали череп. Над ранок він помер від побоїв.

Міліцейський лікар встановив, що смерть — від розриву серця.

Труп видали родичам. Ніхто не повірив версії міліції, бо на тілі видно було явні сліди побоїв, голова спотворена.

Весь завод вийшов провести труну на цвинтар. Похоронна процесія проходила повз міліцейську дільницю, де відбулося вбивство.

На свою біду, з дверей дільниці вийшов начальник. Чи то він посміхнувся, чи то не так подивився на процесію — у таких випадках це не має значення, однієї його появи виявилось досить. Якась жінка закричала: «Геть радянських есесівців!» Її підтримали інші жінки, за ними — чоловіки. Натовп кинувся у дільницю, розбив усе, що потрапляло під руки, побив міліціонерів.

Робітники інших заводів також приєднались до бунтівників. Міська влада послала проти бунтарів невелику військову частину, що була розміщена в місті. Натовп робітників почали обливати з брандспойтів, арештували п’ятьох осіб. Робітники підпалили пожежні машини, які військові використовували для того, щоб розганяти натовп.

Три дні страйкували усі підприємства (на одному з заводів знайшовся єдиний штрейкбрехер, та й той приходив і стояв біля верстата, нічого не роблячи: він боявся і робітників, і адміністрації).

Міське начальство втекло. Робітники намагались захопити тюрму, де сиділо п’ятеро арештованих, але побоялись її штурмувати (характерно, що коли увірвались на міліцейську дільницю, то зброю міліціонерів знищили, а не взяли з собою).

Робітники послали листа у ЦК партії з вимогою видати вбивць народові, випустити арештованих і звільнити увесь партійно-радянський апарат міста. Якщо ж влада вишле війська, то прилучани підірвуть газопровід, що проходить через місто.

Якщо вимоги виконають неправдиво, лише на словах, а потім почнуться арешти, то Прилуки знову повстануть (робітники нагадали Брежнєву те, що було гордістю міста: свого часу прилучани голіруч вигнали фашистів з Прилук).

У відповідь на листа прилетів якийсь генерал з Москви. Він виступив перед натовпом, на очах у всіх зірвав погони з начальника міліції і топтав їх ногами (актори всі вони у нас, слуги народу!). Він наказав випустити арештованих, розігнав міське начальство, але вбивцю видати не погодився — це був би самосуд. «У нас є суворі закони для вбивць, і тому ми покараємо його за законом».

Вислухавши цю розповідь, я звернувся до Дзюби: у нього і в його друзів були зв’язки з багатьма українськими містами, а я не можу туди поїхати, бо нікого не знаю в місті.