У карнавалі історії. Свідчення

В описанні подій для самвидаву потрібна була точність — адже найменша помилка потім загрожує і авторові репортажу, і читачам — звинуватять у «наклепі».

Але, на жаль, поїздку до Прилук організувати не вдалося.

Від декількох партійних керівників я чув розповідь про ці події — все в цілому збігалося з тим, що описано вище, але не так деталізовано.

Наприкінці листопада 1967 року по самвидавному ланцюжку прийшла звістка, що 12 грудня буде п’ятдесятиріччя Солженіцина. Усі мої знайомі почали складати привітальні листи й телеграми. Хотілося по-справжньому, не банально висловити любов до письменника, який повернув російську літературу на її попереднє високе місце, до людини великого сумління, яка мужньо й чесно порушила болючі проблеми країни. Один мій друг одержав від Солженіцина дуже теплу відповідь з допискою для тих, хто прислав привітання. Відповідь була великою потіхою для всіх нас. Ми раділи, що культура знову існує, і що їм не вдасться ще раз знищити її.

СЕРЕД «АТЩЄПЄНЦЕВ»

Я — випадок. Я із закону випав.

І. Світличний. «Випадковий сонет»

Новий, 1968 рік почався щасливо. Слухаючи по радіо новорічне «Звернення до народу» вождя (чи то Брежнєва, чи то Косигіна, чи то ще когось), ми весело сміялися з нього: земля вже під ними хитається, з Чехословаччини вже долинає запах весни.

Ми майже нічого не знали про події, що відбувались перед весною — лише уривки. Зараз я міг би використати весь матеріал, що є на Заході про події в ЧРСР 1967–1968 років. Але для аналізу еволюції поглядів інтеліґенції є сенс писати лише про те, що ми знали на той час, що впливало на учасників демократичного руху в Києві (москвичі знали набагато більше). Я не хочу навіть перевіряти точності тих чи інших відомостей, які тоді були в нас. (Адже в СРСР на людей, на їхню поведінку й погляди часто дуже впливає неточна інформація. Це неминуче, навіть якщо намагаєшся використовувати тільки достовірну інформацію: так мало доступу до неї, так мало змоги перевірити відомості.)

Поляк, який приїхав до Києва, розповів про те, що їхня молодь та інтеліґенція почали виступати з демократичними вимогами. Тиск був такий сильний, що Гомулка мусив вдатися до старого, випробуваного засобу — до антисемітської пропаганди серед робітників. І це дало якісь плоди, частково ізолювавши інтеліґенцію («жидів» чи «жидовствуючих поляків»).

Під натиском інтеліґенції й словацьких патріотів частина комуністів керівництва КПЧ виступила проти диктатури Новотного, скинула його з посади керівника партії і замінила Дубчеком. Новотний залишився президентом (в «соціалістичних» країнах керівник партії має більше значення, ніж президент чи прем’єр-міністр, тобто представник частини населення має більшу владу, ніж формальний представник усього народу. У ЧРСР в 68-му році цей антидемократизм допоміг демократизації).

Генерал Шейна спробував здійснити військовий переворот проти ЦК партії, але офіцери й солдати не підтримали його, і він був змушений тікати… в США. Не в СРСР, бо Шейна розумів, що бита карта не зацікавить Брежнєва і той може продати його Дубчекові. Про Шейну ми прочитали в чехословацькій газеті, яка випадково до нас потрапила.

Про всі новини Празької весни я щоранку розповідав у лабораторії. Всі з цікавістю стежили за подіями.

Вранці, дізнавшись про Шейну, я привітав усіх з перемогою Дубчека:

— Шейна забив кілок у могилу Новотного, він довів, що сталіністи продають комунізм на кожному кроці. Новотному президентом не бути.

І пізніші події це підтвердили. Застрелився зв’язаний із Шейною заступник міністра оборони. Новотний втратив будь-яку владу спочатку фактично, потім юридично.

Але радісне відчуття весни затьмарювали чутки про процес над Галансковим, Ґінзбурґом, Лашковою і Добровольським. Ми отримали листа від Лариси Богораз і Павла Литвинова «До світової громадськості». В цьому листі йшлося про протизаконність, сфальсифікованість процесу.

У той же час до нас дійшли чутки, що провокатором виявився один наш старий товариш, київський знайомий Павло Радзієвський. Я знав його непогано і не повірив чуткам. Вирішив докладніше дізнатися про процес і зокрема про Радзієвського.

У Москві одразу ж поїхав до Красіна. Той був схвильований і чехословацькими подіями, і судом.

Красін дав почитати чехословацькі газети: про скасування попередньої цензури, про зростання ролі профспілок, про робітничі ради і т. д.

Красін, який ледве міг терпіти навіть мій марксизм, замислено прокоментував статті:

— Що ж, здається, Дубчекові вдасться довести, що комунізм може існувати й на практиці.

Дав він мені почитати декілька самвидавівських статей і книжок.

Я жадібно прочитав «Фантастичні повісті» Андрія Синявського. Пригадались газетні статті, присвячені його творам. Вразила нахабна брехня суддів та «громадських» обвинувачів — письменника Васільєва (колишній гебіст) і критика Зої Кедріної, а також численних журналістів.

Основний метод звинувачення — приписувати авторам слова негативних сатиричних героїв.