У карнавалі історії. Свідчення

— Я поважаю твої патріотичні почуття, але раджу не ходити 22 травня до пам’ятника Шевченку.

22 травня — дата перевезення Шевченкового тіла з Петербурга до Канева через Київ (цю дату прогресивна українська інтеліґенція відзначала ще до революції).

Із середини 60-х років цього дня біля пам’ятника Шевченку збирається київська громадськість, переважно — студенти Київського університету. Ті, що зібрались, співають українські пісні, вірші на слова Шевченка, читають Шевченкові та свої вірші.

1967-го року міліція затримала 4–5 осіб, що виступали біля пам’ятника. Люди, що зібрались, пішли до будинку ЦК партії. Біля ЦК їх почали обливати водою із брандспойтів. Це не допомогло. О 12 годині до натовпу вийшов один із керівників ЦК і почав вмовляти розійтися.

Виступила стара жінка і сказала, що всі прийшли до пам’ятника, аби вшанувати Шевченка. Чому людей затримали, незрозуміло.

Стали вимагати, щоб заарештованих звільнили.

— Добре, я зателефоную в міліцію, і якщо затримані нічого злочинного не скоїли, їх випустять. А ви розходьтеся.

— Ні, поки їх не випустять, ми не розійдемось.

Натовп подався до міського відділу міліції. Затриманих випустили.

Я сам до пам’ятника ніколи не ходив, і тому пропозиція «не ходити» мене здивувала:

— А чому мені не можна туди йти?

— Там, буде антирадянська демонстрація. Якщо ти появишся, це розцінюватиметься як антирадянська акція з твого боку.

— А звідки знають, що буде антирадянська демонстрація?

— По всьому місту розкидано листівки із закликом до антирадянської демонстрації.

— Коли це так, то, значить, саме КДБ їх і розповсюджує. Я не вірю, що це зробили патріоти.

— Я сам читав листівку, яку знайшли в Голосіївському парку. Там було написано: «Браття! Зійдемось до пам’ятника Шевченку 22 травня і скажемо: „Геть москалів і жидів з України!“»

— Я знаю українських патріотів і не бачив серед них нікого, хто б так думав. Це провокація.

— Ні. Не раджу тобі йти, пошкодуєш.

— Чому?

— Позбудешся роботи.

— Я поскаржусь.

— Кому?

— В ЦК партії.

Він глузливо розсміявся.

Я, уже спалахнувши:

— Як не допоможе, то й в ООН звернуся — про дискримінацію українців.

— Подумай все-таки. У тебе дружина, діти.

— Гаразд. Я сьогодні ж довідаюсь про демонстрацію. Якщо вона буде шовіністична, то йти не збираюся: мені зовсім не хочеться, щоб виганяли з України мою дружину й дітей, ти ж сам розумієш.

— Добре, я завтра до тебе зателефоную.

Я зайшов до Сверстюка, розповів йому. Виявилося, багатьох попередили. В деяких установах заборонили будь-кому йти, в інших — окремим людям, ще в інших усіх зобов’язали йти (наприклад, Інститут педагогіки). Листівки були, але про шовіністичні гасла він не чув. Тільки на університетських стінах було два-три русофобські написи. Але де тільки дурнів немає!

Я зайшов до Інституту педагогіки, потім в університет. В університеті висіло оголошення про те, що всіх студентів запрошують на Фестиваль дружби народів 22 травня о шостій вечора до пам’ятника Шевченку.

21-го зателефонував Кирило:

— Ну, що ти вирішив?

Я розповів про «фестиваль» та все інше.

— Якщо підеш, пошкодуєш!

— Я розцінюю ці слова як шантаж і дискримінацію.

— Як хочеш.

(Цього ж дня він телефонував моїй дружині, щоб вона мене «не пускала» до пам’ятника. Дружина відповіла йому, що не бачить підстав для заборони і не розуміє, чому я маю не йти.)

Вранці 22-го мене викликали до директора інституту Глушкова.

Глушкова не було, запропонував поговорити його заступник, академік Пухов.

Пухов заявив, що я зухвало розмовляв у парторганізації і хочу, мовляв, брати участь в антирадянській демонстрації.

Почалась суперечка. В одному місці я обмовився і раптом вражено побачив, що поважний академік аж витягнувся від радості — «спіймав». Перетворення академіка в слідчого було цілком несподіване — давали знати про себе мої ілюзії про солідних вчених.

Пухов нарешті виклав «козир»:

— Ваш завідувач був сьогодні в мене. Він казав, що ви поганий працівник і нічого ще не зробили в кібернетиці. Він просив вас звільнити.

— Я зовсім нещодавно отримав премію за чудову роботу. Антономов жодного разу не звинуватив мене в тому, про що ви кажете. Викличте його, і нехай він скаже мені це сам, в очі.

— Я зайнятий. Ось ви працюєте вже 6 років, а досі звичайний інженер.

— У мене дещо інші уявлення про науку й кар’єру.

— Поганий той науковий працівник, що не мріє про кар’єру. Ви — працюєте і не зростаєте. Нам такі не потрібні. Раджу подати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням.

— Я буду скаржитись.

— Хоч в ООН.

Я відразу ж пішов до Муромського і при його підлеглих сказав йому, що він негідник, бо доніс мої слова про ООН, а я йому це сказав як колишньому приятелеві.

Приїхавши до лабораторії, зустрів Антономова.

Антономов повідомив, що йому запропонували мене звільнити під будь-яким приводом. Він також порадив звільнитись «за власним бажанням». Бо ж все одно виженуть і з поганим записом у трудовій книжці.

— Я зовсім не збираюсь допомагати їм мене переслідувати.