У карнавалі історії. Свідчення

З Петром Григоровичем Григоренком я провів цілий день. Він розповів про своє життя, про те, як прийшов до висновку, що треба боротися за «соціалізм з людським обличчям». Перші кроки — виступи на Московській партконференції (за це — перевели з Військової академії ім. Фрунзе, з посади завідувача відділом кібернетики, на Далекий Схід); потім створення підпільної «Спілки боротьби за відродження ленінізму» і, нарешті, психіатрична тюрма з 1964 по 1965 рік.

Ще в Києві ми прочитали ряд документів про боротьбу кримських татар за повернення на батьківщину. Найсильнішим документом була стаття Олексія Євграфовича Костєріна.

Петро Григорович показав свій виступ 17 березня 1968 року на бенкеті, який влаштували представники кримськотатарського народу з нагоди 72-річчя Костєріна?

Основна думка виступу: «Того, що належить по праву, не просять, а вимагають!» і «Вимагайте відновити Кримську автономну радянську соціалістичну республіку».

Петро Григорович виклав погляди свої й Костєріна щодо ефективних методів боротьби: користуватись свободою слова й друку, збиратись на збори, вуличні походи та демонстрації, налагоджувати контакти з усіма прогресивними людьми всіх націй Радянського Союзу, звертатись до прогресивної світової громадськості і до міжнародних організацій, до ООН і до Міжнародного Трибуналу.

Бенкет закінчився тостами на честь Кримської АРСР і співом «Інтернаціоналу».

Я вперше бачив таку енергійну, мужню людину з глибоким політичним розумом.

На жаль, і в самвидаві, і на Заході лист Григоренка й Костєріна «До учасників Будапештських зборів комуністичних і робітничих партій» був розповсюджений мало. У цьому листі глибоко й докладно було проаналізовано деякі причини сталінізму, недоліки XX з’їзду і продовження сталінізму після з’їзду, розповідалось про чорносотенні настрої, про необхідні заходи боротьби комуністичних партій із сталінізмом.

На жаль, автори не отримали відповіді на свого листа від жодної компартії. І ми ніколи не чули, щоб західні компартії його обговорювали. А на порозі вже було придушення Чехословаччини… Ті, хто тоді мовчав, сприяли чехословацькій трагедії.

Я розповів Григоренкові про те, що війська вже стоять біля кордонів з Чехословаччиною (в Україні), що серед прикордонних мешканців пускають чутки про те, що малі озброєні групи чехів начебто систематично вторгаються в нашу країну. Як тут не згадати аналогічні заяви перед вторгненням у Польщу 1939 року і в Фінляндію?! Ніхто і в Москві, і в Києві вже не сумнівався, що Брежнєв і Ко? прийдуть «на допомогу» п’ятій колоні і задушать чехословацький народ в братерських обіймах — як німців, як угорців.

Петро Григорович показав мені листа в ЦК КПРС голови колгоспу «Яуна Ґварде» (Латвійська РСР) Івана Антоновича Яхимовича. Яхимович з позицій члена партії заявив, що процеси Синявського і Даніеля, Ґінзбурґа, Галанскова і Лашкової пошкодили соціалізму, десталінізації, престижеві країни.

Лист Яхимовича, написаний класичною мовою марксистського публіциста старих часів, багато хто розцінював як найсильніший з усіх відкритих листів — за аргументацією і за емоційною напругою.

Яхимович — філолог за освітою, домігся, щоб його колгосп став передовим, — оскільки він робив усе, що міг, аби підвищити рівень життя колгоспників. Яхимович одним з перших у країні почав платити за працю колгоспників грішми. Свого часу про нього багато писали в пресі. Коли колгосп вибився в передові, райком намагався змусити колгоспників здавати державі продуктів набагато більше від зобов’язань. Яхимович відмовився, бо вважав, що лише особиста зацікавленість селян підвищить продуктивність праці в колгоспі.

Селяни Яхимовича дуже любили, вони бачили в ньому одного з небагатьох чесних комуністів, тих, що думають про людину.

Познайомився я у цей приїзд і з протоколом обшуку в Ґінзбурґа і ще раз переконався, що ніяких шапірографів та іншого «шпигунського» спорядження у нього не було.

Дуже цікавою виявилась зустріч із старим членом партії, який, хоча й не був у лівій опозиції, але співчував їй. В 26-му році Н. побачив одного разу демонстрацію з більшовицькими гаслами, що йшла московськими вулицями. Він приєднався до демонстрації проти «генеральної лінії» партії.

Пройшовши декілька вулиць, демонстранти побачили кавалерію, що скакала навперейми. Всі так і завмерли — згадали царську кінну поліцію. Невже вони стрілятимуть?

Коли загін під’їхав впритул, хтось крикнув:

— Хай живе творець Червоної Армії товариш Троцький!

Кавалеристи у відповідь прокричали «Ура!»… і звернули за ріг.

Н. брав участь і в похороні Іоффе, який покінчив із собою через те, що «апаратники» вбили революцію.

Тут також хтось крикнув про Троцького, щоб привернути на свій бік солдатів. Та це вже були червоноармійці, що не брали участі в громадянській війні. Тому ніякої реакції з їхнього боку не було.

Н. багато розповів про те, як розправлялися з більшовиками й увесь час наголошував, що не можна ототожнювати знищених троцькістів із сталінізмом.