У карнавалі історії. Свідчення

Формально до культурників приєднуються «хуторяни», або «галушечники» (аналог російських «квасних патріотів»). Їхній патріотизм полягає в носінні «форми» українця (козацькі вуса, вишита сорочка) і в співанні українських пісень. Вони бояться і не люблять таких, як Сверстюк, Мороз, — навіщо дражнити владу, накликати на Україну гнів Москви. Багато з них, українських лібералів, ненавидять інші народи. Ненависть часто породжується через комплекс неповноцінності й страх.

Одна з «хуторянок» І. С. — нащадок знатних українських родин, мало що не з Рюриковичів, перших київських князів. Вона — символ стародавньої України для багатьох патріотів, навіть «культурників» (ми, українці, — народ сентиментальний).

Одного разу, невдовзі після судів 66-го року, І. С. розповіла нам зворушливий випадок.

Її, Антоненка-Давидовича, літератора Оксану Іваненко і ще декількох старих письменників запросив міністр торгівлі УРСР. Антоненко-Давидович не пішов.

Міністр виголосив революційну промову:

— Товариші! Приїжджає у Тбілісі іноземець і їсть грузинський шашлик, у Вірменії п’є коньяк, а в Києві він їсть те саме, що й у Москві. Але ж є українська національна кухня! Пропонуйте, що можна зробити в цій справі.

Зворушені «українізатором» травлення патріоти почали виступати так само революційно.

Оксана Іваненко розкритикувала назви кондитерських виробів:

— Що це таке: «Дайте мені 300 грамів «Чапаева» або 200 грамів «Мечты»?

Дехто пішов і далі:

— Ресторан «Поплавок»! Невже немає підходящої української назви?

Було внесено пропозиції збудувати ресторан «Вітряк», «Хата» і ще якісь. (Дещо потім здійснили і навіть непогано.) І. С. запропонували навчити шеф-кухаря ресторану «Столичний» рецептів української кухні. Вона сяяла від радощів: нарешті домоглись від влади поступок.

Я дивився на неї і думав:

— Якою ціною? Цього року двадцять чоловік пішло в тюрми й табори. А для заспокоєння «патріотів» шпурнули кістку — часткову «українізацію» ресторанів. І вони вдоволені — перемога!

Спершу І. С. ставилась до мене непогано. Коли я почав говорити по-українськи, раптом розгнівалась.

Я почав зауважувати, що деякі шановані мною патріоти мене уникають. Я трохи пометикував, здогадався і прямо запитав І. Світличного:

— Це І. С. щось погане про мене сказала?

Він ухилився від прямої відповіді.

— Але ж ви її знаєте. Чи можна тому, що вона каже, довіряти?

Він підтвердив, що не можна.

Потім вже дізнався, що, за її словами, я — агент КДБ і намагаюсь втертись у довіру до українців:

— Та й дружина у нього єврейка!

Головна риса «хуторян» і шовіністів — глупота й усілякі комплекси. КДБ вміє використати ці риси і витискати з них потрібне. Не випадково саме «хуторяни» й шовіністи найчастіше видають своїх друзів кагебістам. Не уникнула цього й І. С. в 1972 році.

Одна моя знайома, єврейка, якось роздивлялась картини українських художників. Двоє «патріотів», вирішивши, що вона росіянка, почали розмову:

— Скільки разів гетьман Сагайдачний палив Москву?

— Сім.

Далі пішли докази грузинського походження Петра I та інша «критика» нікчемності росіян.

Одного з них я знав доволі добре. Після 68-го року його не стало ні видно, ні чутно.

Я зачепив тут лише одну причину політичного мовчання чи зради — лібералізм (хуторяни — окремий випадок): боягузливе мислення і практична бездіяльність або непослідовність, незавершеність дії.

Але тісніше я зіткнувся з іншим явищем — із роллю невіри, песимізму в розвитку політичного індиферентизму, конформізму і навіть зради.

*

Все почалось у нас із суперечок навколо Достоєвського, зокрема — «Бісів».

Ще в 26-річному віці я не міг читати Достоєвського: сентиментальність, емоційна і сюжетна плутанина, важкі й незґрабні переходи — все це відштовхувало.

Любов до Достоєвського прийшла раптово, якось одразу. Кафка, Йонеско, сюрреалісти підготували ґрунт для сприйняття Достоєвського.

Я почав ковтати твори Достоєвського один за одним, як наркоман. Захоплення Достоєвським охопило і найближчих друзів.

Спершу всі суперечки зводились до обміну захопленими фразами, до аналізу тих чи інших ідей.

Головні ідеї, навколо яких розгорались суперечки: «біси» революції і контрреволюції; «якщо Бога немає, то, значить, все дозволено»; віддаю квиток в царство Боже, якщо треба простити катів, якщо до царства Божого треба пройти по муках тисяч людей; якщо «кришталевий палац» майбутнього, майбутнє сучасного суспільства будуватиметься хоча б на одній «сльозинці», то відкидаю, не хочу приймати таке майбутнє.

Якщо ці ідеї, на перший погляд, і утопічні, то цілком гуманні.

Але коли почав читати «Щоденник письменника», побачив ту саму реакційність, про яку писав Ленін. Була вона і в художніх творах, але приглушував її ґеній письменника, образи «принижених і ображених», гуманізм Достоєвського.