У карнавалі історії. Свідчення

Тичина, драматург Микола Куліш, українські художники 20-х років лише трохи розкрили переді мною потенційне багатство української культури, але сам я усвідомлював себе росіянином, так само, як і моя сестра.

Невдовзі після процесів 66-го року в самвидаві вийшла праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». До цього нам з Танею здавалось, що в національній політиці, окрім антисемітизму й депортації малих народів, КПРС проводить правильну, «ленінську» політику. І зненацька дізнаємось, що Ленін говорив про потребу «українізації українських міст», що не тільки дозволено самовизначатись, але й треба розвивати українську культуру. Дзюба розповів нам також про те, як знищили «українізаторів» в КПУ. Дзюба навів безліч прикладів свідомих і несвідомих проявів великоросійського шовінізму. Багато що вразило (наприклад, фраза: «Нещодавно святкували навіть 450-річчя «добровільного приєднання» Казані, тієї самої, яку дощенту вирізав Іван Грозний»).

Дещо спочатку видавалось нам перебільшенням, наприклад, що, розмовляючи по-українськи, можна почути у відповідь пропозицію говорити «по-чєловєчєскі» (тобто по-російськи).

Але ось я сам почав розмовляти рідною мовою під впливом Дзюбиної книги. Говорити було важко, бо мову я знав, але активний словник був дуже бідний. До того ж, коли всі розмовляють по-російськи, то майже ні з ким розмовляти, практикуватись у мові.

І ось одного разу в бібліотеці Академії наук я попросив українською молодика подати мені книжку. І почув у відповідь: «А по-людськи ти вмієш розмовляти?»

Кров шугнула мені в голову. Ось тут я і став українцем остаточно, як стають євреями радянські євреї під впливом «космополітської» чи «антисіоністської» пропаганди.

За якийсь час я почув таку саму фразу вдруге, але не образився, бо на той час з’явилась національна гордість.

Моя дружина, напів’єврейка-напівросіянка, прочитавши Дзюбу, зрозуміла, що, доки є антисемітизм, вона все-таки єврейка, хоча єврейську культуру знала лише з творів Шолом Алейхема, Переца Маркіша, яких вона любила, як і я, українець, як любила російських, французьких, англійських письменників.

В одному з українських міст вчителька історії, єврейка, розповідала своїм учням правду про все, що відбувається в країні — про процеси, про брехню соцреалізму, про деградацію суспільства і т. д. Проте, коли учні запитали її про національне питання, вона відіслала їх до офіційних джерел: «Це нецікаво. Тут все зрозуміло».

За декілька місяців вона прочитала Дзюбу. На черговому уроці вибачилась перед учнями:

— Я нічого не розуміла в національному питанні.

І переповіла їм Дзюбину працю.

Було це в Києві. І була ця вчителька, хоч і не історії, Світланою П., дружиною Мирона П. Нашу дружбу з ними в книзі я приховав, хоча ДБ й знало. Саме вони познайомили нас з Майєю Каганською, Майя свою чергу з Вадимом Скуратівським й багатьма іншими людьми.

29 вересня 66-го року мене запросили на мітинг у Бабиному Яру.

Ледве знайшли місце, де зібрались люди. Величезна юрба, чоловік 400–500, увесь час під’їжджають і від’їжджають таксі.

Навколо — гори сміття, попелу (хтось сказав, що це попіл тих, кого спалили німці, я здивувався з такого безглуздя, але щось, що нагадувало трагедію Бабиного Яру, справді було у цих купах попелу).

Навколо міліція. Стоять спокійно, дивляться.

Люди поставали купками, розмовляють про щось. Стоїть і плаче стара жінка: тут розстріляли її дітей.

Один з гуртів почав збільшуватись. Мені сказали, що виступає Віктор Некрасов. Поки я пробився до нього, він вже закінчив говорити. Некрасов говорив про те, що влада не хоче ставити пам’ятник жертвам Бабиного Яру. Після Некрасова виступив Дзюба. Натовп навколо нього був такий великий, що до мене долинали тільки окремі слова.

Один старенький, почувши українську мову, розхвилювався (українська мова в Бабиному Яру свідчила для нього про те, що виступає антисеміт; це обивательське уявлення не було тоді винятком: київські євреї пам’ятали «єврейський погром» 1947–1952 років, коли Корнійчук та інші маститі українські письменники таврували «космополітизм»).

— Що він каже? Хто він такий, по якому праву? Хай краще відповість, чому пам’ятника немає?

Я, ледве стримуючись, відповів:

— Він про пам’ятник говорить.

Той здивовано спитав:

— Гаразд, ви скажіть, чому немає пам’ятника?

Я вже злісно кинув:

— Антисемітська держава не може ставити пам’ятник євреям.

Мій співрозмовник позадкував і почав відходити.

Я навздогін кинув зі злом:

— А це друга причина, чому пам’ятника немає — тому що ви боїтесь.

Виступ Дзюби у Бабиному Яру опубліковано на Заході, тому не буду його переказувати. Суть його — у протесті проти антисемітизму, Дзюба говорить про те, що влада намагається посіяти ворожнечу між українцями і євреями, про необхідність єднання всіх народів Союзу в боротьбі за свої національні права.