У карнавалі історії. Свідчення

Після Дзюби виступив письменник Антоненко-Давидович, що відсидів у таборах за Сталіна за український буржуазний націоналізм. Антоненко-Давидович розповів, як декілька українських письменників домоглись заборони антисемітської книги Кичка «Іудаїзм без прикрас». — Хрущов хотів українськими руками переслідувати євреїв. Наприкінці Антоненко-Давидович сумно додав, що книжка Кичка все-таки продається у магазинах, незважаючи на формальну заборону.

До Дзюби підійшла якась стара жінка й закричала:

— Мене тут розстріляли. Я два дні лежала під трупами, а потім вибралась. Моя квартира поруч, з вікна видно Яр. Я не можу тут жити, мені страшно тут. Вже стільки років я добиваюсь нової квартири, пишу до влади. Допоможіть мені.

Потім розповіла, що вона — одна з декількох людей, які врятувались, і бачили те, що відбувалося. Вона ходила у Спілку письменників, просила записати її свідчення. Не захотіли.

— Запишіть і напишіть ви.

Вони обійнялись. Жінка записала Дзюбину адресу.

Я пізніше запитував у Дзюби, чи приходила вона до нього. Ні…

На горбок вискочив молодий хлопець-єврей. Він почав з того, що антисемітизм — один з видів антигуманізму. І оскільки боротьба проти людини часто починається з боротьби проти євреїв, то євреї мають бути першими в боротьбі за гуманізм, а не думати тільки про себе.

Як приклад справжнього, а не словесного гуманізму він навів «чарівну казку країни чарівника Андерсена» — про те, як король і королева Данії, а за ними весь датський народ одягнули жовті зірки — після того, як фашисти наказали євреям одягнути «моґендовід». Німці розгубились — такого вони не сподівались. Євреїв вдалося вивезти морем з Данії.

Про цей випадок я тоді почув вперше, згодом він став надбанням широких кіл.

Хтось намагався зняти виступи кіноапаратом. Але міліціонери засвітили плівку, як тільки та людина відійшла від Бабиного Яру.

Після мітингу Дзюба й Сверстюк поїхали покласти вінок на могилу М. Грушевського, видатного українського історика, Президента Української народної республіки часів Центральної Ради. 29 вересня його день народження.

Через декілька днів до Сверстюка на роботу (він був редактором «Українського ботанічного журналу» — після того, як його вигнали з Інституту педагогіки за виступ проти дискримінації української культури) прийшов полковник КДБ.

— Куди ви їздили 29-го вересня після Бабиного Яру?

— На Байковий цвинтар, щоб покласти квіти на могилу Грушевського.

Кагебіст почав розповідати про контрреволюційну діяльність Грушевського і тому подібні нісенітниці.

Сверстюк спокійно вийняв зі столу газету «Літературна Україна»:

— Прочитайте, що тут пишуть про наукові заслуги Грушевського.

— Та як вони посміли!..

Розмова завершилась. Після цього справді більше ніхто в радянській пресі не писав жодного доброго слова про Грушевського.

Дзюба розповів мені ще одну цікаву деталь його виступу в Бабиному Яру.

До нього підійшов хтось у цивільному, представився працівником карного розшуку і тихо шепнув:

— Тут багато кагебістів. Бережіться.

*

Я все частіше зустрічався з усілякими українськими патріотами. Про декого з них розповім пізніше, а зараз спинюся на «культурниках» і «хуторянах». Культурники — художники, музиканти, літератори, артисти, режисери та інші представники мистецтва. Вони розвивають українську культуру, збирають фольклор, організовують хори, відроджують старовинні обряди.

Одного разу мене завели у приватний музей скульптора Івана Гончара. Гончар у себе вдома зібрав величезну колекцію предметів народного мистецтва й старовинний посуд запорізьких козаків, рушники, картини, ікони, писанки, козацьку зброю і т. д.

Місця в нього мало, тому він ледве розміщає вдома лише частину своєї колекції.

Коли заходить гість, то йому ставлять магнітофонні записи народних українських пісень, козацьких дум.

На столі — книга відгуків. Я бачив уже три томи. Записи не лише українців, а й німців, японців, росіян, євреїв, кримських татар; записи багатьма мовами.

На мене багато що справило враження чогось нового, чого немає в офіційних музеях.

Хірург Ераст Біняшевський зібрав декілька тисяч писанок. Писанки — яйця, які покривають різноманітними візерунками і приурочують до Великодня. Але звичай цей ще з давніх, дохристиянських часів і пов’язаний з українськими міфами. (Писанки — один з найориґінальніших і найпрекрасніших витворів українського народу.)

Не тільки в кожній області, але й у кожному селі колись була своя традиція розписування яєць, свої малюнки. Але у Східній Україні зараз писанок все менше, і їхня естетична цінність зменшується, бо малюнок поступово стає міщанським і соцреалістичним. У Західній Україні писанкарське мистецтво також підупадає, але все-таки можна знайти високохудожні, а серед них і давні за мотивами.

Біняшевський домігся, щоб видали альбом «Писанок». Більшість тиражу пішло за кордон: валюта треба, та й пропаганда розквіту українського мистецтва за радянської влади потрібна.

Біняшевський мріяв про другий альбом, який доповнив би перший новими різновидами писанок, але навряд, чи йому це вдасться: КДБ перейшло в наступ і проти «культурників».