У карнавалі історії. Свідчення

Достоєвський у свідомості своїй політично був справді «архіреакціонер» — антисеміт, антиполяк, прибічник реакційно-слов’янофільського загарбання нових земель в ім’я спасіння слов’ян і т. д. Але ж не це, не політична свідомість — головне у нього. Як митець він показав Росію над прірвою, у пасквілі на революціонерів, у «Бісах» передбачив бісівщину сталініани. І це лише мала частка його прозрінь.

Навіть у найреакційніших його ідеях було зерно правди гуманізму. Лише поверховість художнього мислення, партійні окуляри-міфи перешкодили революційним демократам і їхнім послідовникам побачити цю правду.

Ще перед «Раковим корпусом» з’явилась у журналі «Москва» «Повість про пережите» Дьякова. Вона була частково опублікована раніше з присвятою Хрущову, гуманістові, що, мовляв, відновив ленінські норми і реабілітував справжніх комуністів.

Дьяков писав про табір, наводив нові страшні факти садизму табірного начальства. Але було щось патологічне у підході «істинного комуніста» до табірної тематики.

Довкола стільки справжніх ворогів — власовців, бандерівців і білогвардійців, і серед них ми — істинні, твердокам’яні, віддані, невинні. Що ж, табір і має бути суворим (значить, і садизм наглядачів повинен бути!), але тільки до винних.

Ось серед зеків проводять передплату на державну позику. Вороги — не хочуть. А ми, істинні, радіємо: значить, в нас вірять, вважають, що ми — радянські люди. В одного «істинного» немає грошей, він переживає з цього приводу.

Ось колишній воєначальник громадянської війни, командир корпусу Тодоров дістав десь «Короткий курс ВКП(б)» і тішиться. Він читає про XI з’їзд партії і мало не плаче від розчулення: ось на цьому з’їзді Ленін похвалив книгу Тодорова.

Один з героїв спогадів Дьякова, білогвардійський офіцер, якось слухаючи «істинних», сказав, що комуністи, як карасі на сковорідці: їх смажать, а вони підстрибують від радості.

Ці «істинні» нічим принципово не відрізняються від своїх катів, вони, може, і ще гірші, бо тільки люди зі звихнутою свідомістю можуть захоплюватись книжкою, яку написав їхній кат, книжкою, що явно бреше про них же, про їхню революцію, про їхню ідеологію.

Ми прочитали цю книгу щирого, чесного сталініста і жахнулись: як міф може спотворити всі людські почуття, не кажучи вже про ідеології! (В Парижі ми пережили зустріч з цією перверзією ще гостріше, коли потоваришували з Артуром Лондоном та його дружиною. Почувши моє характеристику Ж. Марше — «падлєц», дружина страшно катованого колись чеського комуніста зчинила такий галас, що здавалось — це ми його катували, це ми його зрікалися. Нечисте сумління, параноя, шизофренія чи якась містика комуністичних стигматів?) Нічого людського, окрім ідеї-ідола: мучать їх і справжніх ворогів, а вони виправдовують садизм до побратимів по нещастю. Жертва ближча до ката, ніж до іншої жертви, лише тому, що кат називає себе тим же словом, що й сама жертва!

Повість у «Москві» вийшла без присвяти Хрущову-волюнтаристові. Дьяков, мабуть, вирішив, що він не мав рації щодо партії, і виправився разом з «генеральною лінією», він же «істинний», і помилки партії — його помилки.

Те саме явище — незламна віра в слово і в дуже «гнучку» «генеральну лінію» описана і в іншій самвидавівській речі, у «Крутому маршруті» Євґенії Ґінзбурґ. Вона, сталіністка, їхала на каторгу в «столипінському вагоні». Завели нових жінок-в’язнів. Всі так і ахнули — півголови поголено. Хтось сказав, що в царські часи жандарми були гуманніші. «Істинні» обурились — антирадянщина! Адже тоді повністю голили, а тепер половину — значить, гуманніші. (До речі, обидві сторони не мають рації щодо цього факту — і в часи царизму, бувало, голили півголови! Мені казали про це каторжани, що побували і в «реакційній» каторзі, і в «гуманній», «радянській»).

Зав’язалась суперечка між «істинними» і ворогами. Істинні не витримали антирадянщини і, заглушуючи ворогів (ось звідки пішло глушіння закордонного радіо!), заспівали… «Широка страна моя родная». «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек». Вони їдуть на каторгу, в каторжному вагоні, і радіють… як карасі на сковорідці… зі своєї свободи.

*

Не «істинному» цього зрозуміти не можна. Тихонов сказав: «Ґвинти би робити з цих людей». Ось воно. Це ж не люди, а залізо. Зверху — «залізні» Дзержинський і Єжов, а внизу «твердокам’яні», «незломні» «ґвинтики». Це слова соцреалізму, «істинної» філософії, це вони самі так себе називали! І дуже чітко визначили свою нелюдськість: зверху й донизу супермени.

Людське для них — «абстрактний буржуазний гуманізм», «інтеліґентське болото, гниль», «буржуазні забобони». Це «болото» «вагається», «сумнівається», «жаліє», «рефлексує», і — о святий Сталіне! — воно здатне любити жінку, класово чужу. А «ґвинтики» (термін Сталіна), карбуючи «пролетарський крок» у лавах («Кто там шагает правой? Левой! Левой!»), «пруть напролом» до «сяючих вершин», тобто в табори, психушки, щоб там зневажати і ненавидіти «інтеліґентів» — отих-от в «окулярах».

Тичина писав: «Загостренням, сталинням» — проти ворога (сталинням — неологізм від Сталіна і сталі).