У карнавалі історії. Свідчення

Мені важко про це писати, бо тут потрібні особливі слова, щоб докладно й виразно висловити відчуття творчості Солженіцина. Таких слів я не знаю і не знаходив навіть у професійних літературознавців-критиків. Всі вони ковзають по поверхні Солженіцина, та й дорікати їм за це не можна: спробуй-но підступись до загадки генія.

Багато суперечок у нашому колі викликали жіночі образи «Ракового корпусу», особливо Вега. Мені тоді здавалось, що тут Солженіцин нижчий від свого генія.

Коли сидиш у в’язниці, то образ жінки переслідує тебе. Але не цілісний образ, а роздвоєний — щось далеке, таємничо-прекрасне, сліпуче-піднесене, пов’язане з усім дорогим для тебе в собі й навколо тебе, і… баба, самка, позбавлена будь-яких рис, окрім одної. І не випадково Вега — Вега, тобто Зоря, та ще й з якоюсь особливою звуковою мелодією таємниці.

Зараз мені не здається, що Вега — невдача. Так, вона позбавлена рис, які роблять її живою жінкою. Це мрія зека, і її Солженіцин передав глибоко.

Велике значення для мого духовного розвитку мала думка Шулубіна: «Саме для Росії, з нашими розкаяннями, сповідями й бунтами, з Достоєвським, Толстим і Кропоткіним, один лише правильний є соціалізм: моральний». (Пізніше про есерівський етичний соціалізм я дізнався від К. Олицької.)

Думка, вирвана з контексту, зразу ж померкла, бо не нова. Саме в контексті повісті вона стала для мене новою, точніше, продовжила те, що мені дав Толстой. Одна з причин поразки Жовтня — моральна. Нехтування загальнолюдськими цінностями, що випливало з абсолютизації класовості, відносності моралі, призвело до етичного релятивізму в теорії і нелюдяності на практиці.

Взагалі цей розділ у повісті для мене такий самий важливий через його думку, як і розділ суперечки Івана з Альошею (в трактирі) у «Братах Карамазових» Достоєвського.

Через місяці після того як прочитав «Раковий корпус», раптом зринули у свідомості слова Шулубіна про Беконових ідолів. І до читання Солженіцина я розумів значення міфів у радянському суспільстві. Але Солженіцин дуже підштовхнув думку в цей бік. Після Шулубіна я став уважніший до міфів та їхнього значення в нашому житті, їхнього значення у трагедії всіх революцій.

У «Новом мире» з’явилась стаття Кардіна про деякі легенди Жовтневої революції, зокрема, про знаменитий вистріл «Аврори», якого насправді не було, як не було, по суті, штурму Зимового палацу — його взяли голіруч. На Кардіна напали за розвінчання легенд.

Але це все безневинні легенди. Міфи про партію, вождів, про кращий у світі лад, про фашиста Троцького, гестапівського агента Тіто, народи-зрадники, прогресивних царів, про полководця Суворова, Єрмолова-напівдекабриста (душителя Кавказу), про зрадників (?) Шаміля і Мазепу, й тисячі інших великих і малих міфів — це ідоли й міфи небезневинні.

«Ідоли театру — це авторитетні чужі думки, якими людина любить керуватись, витлумачуючи те, чого вона сама не пережила»… Спливають у пам’яті ідоли — один за одним: Марр, що зчавив мовознавство до марризму, і Сталін, що знищив мовознавство зовсім, разом з марристами; Лисенко, Павлов, класики марксизму-ленінізму-сталінізму; Маяковський, Пушкін і Шевченко як поліцейські кийки в літературі — одні ідоли. І річ не в тих, хто став ідолом. Єрмілов, що цькував Маяковського, використовував його як ідола — фільтр думки й форми. Ґеніальний Павлов, Кобзар України, талановитий Марр і нікчемний Т. Лисенко перетворюються на ідолів, якщо заведено їм поклонятись. Сама діалектика перетворюється на словесну еквілібристику, що приховує волюнтаризм і механіцизм, метафізику і схоластику. Революційна партія стала жандармом і духовним наглядачем тому, що спробувала монополізувати владу, знищити діалектику суспільства; знищуючи свою протилежність. Діалектика історії відомстила добродіям діалектикам.

Толстой вивчав методи боротьби бюрократії (церковної) з віровчителем.

Треба оголосити, що всі ідеї віровчителя не підлягають критиці, що вони абсолютно істинні. Тоді будь-яке слово віровчителя непогрішне, і можна висунути на перший план помилку або другорядне слово, відсунувши основне, замовчуючи його.

Потрібно між паствою і віровчителем поставити спеціалістів з витлумачення премудрості, недоступної простолюду. Інтерпретатори-богослови або пропагандисти, філософи і секретарі з ідеології, політруки, маніпулюючи священним текстом, без зусиль скажуть, що з любові до ближнього треба його палити на вогнищі, а «змичка робітників і селян» означає насильне перетворення селянина на колективізованого кріпака, переслідування уніатів і баптистів — свободу совісті, антисемітизм і депортація народів — інтернаціоналізм, двічі по два — що завгодно і т. д. і т. д.

Читаючи про ідолів у Солженіцина, бачиш, що все це вже було — у Толстого, у Бекона, а далі, в глибинах історії, — міфи, що затуманюють очі, спотворюють досвід.