У карнавалі історії. Свідчення

Мій шкільний товариш кинув роботу інженера і пішов у робітники: і зарплата більша, і не треба сваритись з робітниками, змушувати їх працювати, і відповідальності менше, і красти можна (правда, він сам так майже і не крав, ставши робітником). Розповідав про порядки на заводі і підсумовував:

— Треба порядок, треба Сталін чи Гітлер.

Я довго розпитував його, чого він хоче. Виявилось, що його задовольнив би і ліберальний капіталізм — аби тільки не бордель Хрущова і Брежнєва. Він технік за мисленням і хоче брати участь в розвитку більш-менш розумної економіки.

Розповідав він про ще одне явище. Розігнали артілі — маленькі кооперативні підприємства, що виробляли дрібні товари. Артільники пішли у колгоспи і створили спеціальні майстерні. Продуктивність праці таких майстерень була настільки висока, що вони стали заробляти величезні гроші. Але такі суми одній особі за законом отримувати не можна. Тоді почали записувати фіктивних робітників. Такий робітник з’являвся в артілі двічі на місяць — по зарплату, розписувався, наприклад, за те, що отримав 300–400 рублів, а насправді отримував 50–100 рублів. Решта йшла справжнім робітникам. Колгосп також вигравав від цього — він отримував великі прибутки, іноді навіть такі, що перевищували прибутки усього колгоспу.

При цьому помітили й цікаве національно-психологічне явище. Якщо фіктивним робітником був українець чи росіянин, то рано чи пізно він попадався (найчастіше через пиятику: важко не напитись на дармові гроші) і видавав «працедавців». Якщо ж це був єврей, то гарантія безпеки для артілі була набагато більша, і видавали євреї рідше.

Про таке ж національне явище розповідали мені валютники в Московській і Київській тюрмі.

Розчарування у тому, що можна чесно, творчо працювати наштовхувало на подальші роздуми про сутність нашої держави. Самвидавівська література давала історичний матеріал для цих роздумів, показувала психологію суспільства, різноманітних його прошарків.

*

Пригадується величезне щастя «Ракового корпусу» — щастя естетичне й моральне.

Перші сторінки були важкі і змусили відкласти книжку. Я намагався зрозуміти, чому важко читати. Мова. Вона здалась мені якоюсь неросійською. Але чим — не збагнути. Читав далі, помітив, що це відчуття неправильної мови зникло, мова взагалі зникла, залишилось життя і думка. І тільки наприкінці книги я зрозумів свою першу реакцію. Ми такі вже пересичені белетристикою, що правильні, гладенькі фрази із стандартними словами легко входять у свідомість і так само легко з неї виходять — як вода через пісок. «Кострубатість» мови «Ракового корпусу» зачіпає, «шкрябає» свідомість і змушує вслуховуватись, зосереджувати увагу на кожній фразі.

Чи не те саме у Достоєвського: важко збудовані фрази ще складніші для сприйняття, але саме це створює напружену увагу, і потім, коли вже з цією складністю частково справишся, Достоєвський втягує у страшний і світлий світ своїх героїв-ідей заворожує майже магнетично настільки, що зникає не лише мова, а й ідеї (вони приходять потім, як власні) — залишається життя героїв-ідей.

Я не філолог і тому не хочу робити аналізу твору. Розповідаю тільки про свою реакцію. Художня глибина «Ракового корпусу» спершу заступила думку Солженіцина. Радісно було, що нарешті відродилась велика російська література і досягнула висоти Гоголя, Достоєвського, Толстого.

І ще один аспект, суто художній, вразив. До Солженіцина натуралізм здавався мені чимось нехудожнім і навіть у деяких випадках патологічним, він начебто готував свого антипода — декаданс.

І ось «натуралізм», але особливий, притчевий, тому, може, що вся історія наша — величезна притча, що включає в себе Христові та всі, всі інші притчі.

Потім я зустрів людину, що знала лікарню, яку описав Солженіцин. Вона указала мені, що впізнала лікарів і багато чого іншого — настільки це все списано з дійсності, яку пережив Солженіцин. Висновок з цього той чоловік зробив негативний: «фотографія».

Безглуздий, звичайно, висновок. До того як прочитав книжку, я й собі думав те саме про натуралізм. Але його «ненатуралістична», невдала, як на мене, п’єса «Свічка на вітрі» виявляє, що у Солженіцина особливе бачення світу: він не віддається волі фантазії, а через явища, деталі побаченого в реальності проникає в духовний зміст цілого світу. У цьому, як мені здається, і є суть притчі. Підтвердження цього для мене — це й інші невдачі Солженіцина — Сталін в «Крузі першому», Ленін у «Леніні в Цюріху». У цих творах є й, правда, інша причина невдачі — ненависть. Ненависть, як і інші сильні емоції, справжньому художнику, мабуть, потрібні, але вони мають не затемнювати бачення, а пройти крізь «магічний кристал» художника, інакше це крик, або гротеск, або щось інше, але не художнє. Гротеск може бути художній, але він не властивий ґенію Солженіцина.