У карнавалі історії. Свідчення

Якщо вони знайдуть інших «творчих пропагандистів», то видадуть цілий збірник статей на цю тему. Я погодився.

За тиждень-другий до мене зателефонували з парткому і попросили прислати автобіографію для ЦК партії. По секрету вони повідомили, що ЦК бажає видати мені премію, почесну грамоту і вивісити мою фотографію на міській дошці пошани як кращого пропагандиста Києва.

Коли я розповів всю цю історію Дзюбі та іншим «неблагонадійним», всі дружно реготали. Ми з дружиною уявляли, як КДБ приходить з обшуком, а я показую їм на почесну грамоту ЦК — кого ви, мовляв, обшукуєте, падлюки!

Але ми недооцінили КДБ. Вони повідомили у ЦК, хто я такий, і більше ніколи про почесну грамоту я не чув.

Я робив й інші спроби «легалізувати крамолу», хоча й глузливо ставився до «легалістів». Але тоді мені здавалось, що легальна крамола «Нового мира» дає для розвитку думки в СРСР більше користі, ніж весь самвидав.

Подальші події засвідчили, що сподівання на езопівську літературу, на легально-офіційну опозицію безґрунтовні.

Влада дуже хоче оживити свою мертву ідеологію, але не здатна на це, бо сама вона — мертва. Оживити ж її з допомогою молоді і боїться (а що, як з цього вийде щось «ухильницьке»!), і не може, бо творча молодь не з нею.

Яскравий приклад боротьби бажань і страхів влади — випадок з дискусійним клубом в Києві, який розігнали після двох дискусій: про мораль і прогрес, про мораль і науку. Там не було крамоли, але страх у них завжди перемагає, у всіх сферах. Офіційний радянський марксизм — це найбоягузливіша ідеологія. І навіть не ідеологія, а фразеологія. Як пропагандистові, мені часто доводилось зустрічатися з діячами комсомолу й партії.

Першим цікавим діячем був член парткому Інституту кібернетики. Перед культурною революцією він проповідував маоїзм. У його розповідях було багато цікавих речей, що свідчили на користь КПК. Коли у Китаї почалась культурна революція, я запитав його, який вона має сенс. Той спробував пояснити, але не міг, бо інформації було мало. Покаянний лист Го Мо-жо переконав його в тому, що КПК йде сталінським шляхом душіння культури. Він визнав, що програв.

Був у нас в Інституті китаєць, який завжди пишався своєю нацією. Коли почалась культурна революція, він весь знітився і почав усім пояснювати, що він не китаєць, а уйгур.

Якось на комсомольських зборах я пересварився з одним з партійних діячів інституту через його демагогію і навіть обізвав «провокатором». Він запропонував зустрітись і поговорити. Я згодився. Ми почали зустрічатись.

Його основна теза: «Жовтнева революція — революція хамів. Треба вигнати з керівництва тупиць. До влади повинна прийти технічна інтеліґенція. Годі нам „кухарчиних дітей“».

З приводу хамської революції я нагадав слова російського письменника Мережковського про «грядущого хама».

— Ну й що. Він правильно передбачив.

— Але потім Мережковський кинувся в обійми хамів Муссоліні й Гітлера!

На це він відповів, що не заперечує того, що думка Мережковського про робітничо-селянську революцію слушна.

Приблизно за місяць він сказав, що говорив про мене з партійними тузами Академії, і запропонував мені вступити в партію.

— Ти вмієш тріпатись їхньою мовою, знаєш всі догми, і тому ми зможемо зробити тобі кар’єру. Такі як ти потрібні для боротьби з бюрократами. Не виключено, що вдасться поступово захопити владу у ЦК, викинути звідти дурнів і замінити розумними людьми.

На місяці розтягнулась подальша дискусія. Я доводив, що влада технократів буде нічим не краща за бюрократичну, що це утопія — мріяти про те, що чесна людина зможе стати членом ЦК, не ставши негідником.

Я давав йому весь самвидав, який у мене був. І нарешті він здався.

— Гаразд, що мені робити?

— Один з принципів демократії — самостійне мислення. Знайди собі діяльність до душі у самвидаві.

Він почав нудитись і відтоді став віддалятись і від мене, і від партійної роботи.

Їм так хочеться не думати самим, так хочеться вождів, нехай і «демократичних», але фюрерів.

Інший партійний бос був ще цікавіший.

Свого часу він на доручення ЦК ЛКСМУ був одним з керівників культпросвітроботи. Але після того як розігнали «Клуб творчої молоді» (з якого вийшла більшість визначних київських патріотів-опозиціонерів), він локалізував діяльність у межах свого інституту. Проводив цікаві культурно-політичні заходи.

Познайомившись з ним, я почав використовувати його зв’язки у партійних і комсомольських колах — щоб поліпшити роботу в нашому інституті.

Він дуже цікавився Дзюбою, Світличним та іншими учасниками українського руху. Я давав йому самвидав, він приносив рідкісні та малодоступні книжки.

Потім ми декілька років не бачились і зустрілись у 69-му році, коли я вже не працював.

Він був дуже п’яний, але мене впізнав і одразу ж став лаятись.

— Такі як ти, Дзюба і Світличний, потрібні Україні. ЦК КПУ охороняє Дзюбу і Світличного від арешту, а ви лізете на рожен. Я можу познайомити тебе з секретарем ЦК Овчаренком. Він мій приятель. Ти пообіцяй, що не будеш здіймати галасу, і він влаштує тебе на вигіднішу роботу.