У карнавалі історії. Свідчення

Я, звичайно, сперечався, але в душі сміявся: самвидавівець доводить офіційним радянським філософам розумність марксизму. Парадокси ідеології, що розкладається, нагадують часи, коли папи римські були атеїстами. Сміятися сміявся, але невдовзі виявилось, що вони теж самвидавники. Ще більше сміявся, коли в 76-му до мене таємно (від своєї партії) прийшов член ЦК чи навіть Політбюро Французької компартії, філософ Асультер (привела його французька учениця Мамардашвілі), переконував, аби я не вірив у єврокомунізм його партії: «Наша партія — звичайна сталіністська, італійська — єзуїтська, іспанська — вже не комуністична». Я в свою чергу прохав допомогти зустрітися з Берлінгуером і передав прізвищ 10 політв’язнів, на той час найбільш загрожених. «Мені легше зв’язати Вас з Папою, бо вчився колись з ним». Перейшли до філософії. До моїх зацікавлень сенсом буття. Він знову відіслав мене до Папи: «Це релігійне питання. Ви не марксист», на що я йому: «А ви — логічний позитивіст» — дуже наша дискусія нагадувала ту, в Інституті філософії. До Папи я не потрапив, але відтоді моє самовизначення «неомарксист» набуло додаткового значення «немарксист».

Через декілька років після зустрічі з цими молодими київськими логічними позитивістами я познайомився з найвидатнішим радянським філософом В. Асмусом, до якого заходив за рекомендацією Авдієвої. Асмус докладно розповів про цькування Пастернака і навіть провів до його могили. Він розпитував мене про самвидав, про демократичний рух, про ставлення до марксизму. Я виклав свої погляди. Він здивувався:

— Дивно, що серед молоді залишились марксисти.

Виявилось, що Асмус завжди вважав себе за неокантіанця, але оскільки в марксизмі є спільні з кантіанством елементи, то він може, майже не кривлячи душею, писати «марксистські» праці. Розумніші з партійних філософів підозрюють його у єресі, але довести цього не можуть:

— Їх же не цікавить зміст. Аби тільки цитати з Маркса, Енгельса й Леніна були.

Вже після 68-го року була в мене цікава розмова з одним київським позитивістом.

Становище сучасної радянської філософії він показав таким чином.

— Зараз у нас є всі напрямки філософії — від релігійних до марксистських. Серед них є незначна частина партійних філософів, тобто не філософів, а цитувальників, що тільки стежать за останніми вказівками. Їх всі зневажають, але майже не бояться: вони нічого не розуміють.

«Б’ють тільки молодомарксистів. Так вам і треба — може, хоч тепер щось зрозумієте. А б’ють вас тому, що це єдина філософія, революційна за своїм змістом. Решта всі можуть бунтувати, але бунт не випливає з їхньої філософії».

Я подякував йому за такі приємні для нас, молодо- і неомарксистів, слова.

Під час хрущовської «відлиги» мій знайомий мав доступ до архівів Леніна. Як він казав, там зберігається чимало неопублікованих Ленінових праць, зокрема, філософських («неграмотних, звичайно», — додав).

Зустрічав я також «марксистів-сартристів», теософів. Найчисленніші логічні позитивісти, бо їх підтримують вчені і сам процес зростання ролі науки, математики, зокрема.

Ховаються «сартристи» дуже просто. Якщо я хочу розвинути ту чи іншу думку Сартра, я маю вклонитись основоположникам (досить однієї цитати) і почати громити Сартра. І необов’язково при цьому лицемірити — будь-який тямущий послідовник Сартра у чомусь з ним незгодний. Про це він і пише, розвиваючи паралельно інші Сартрові ідеї. Зовні такий розвиток виглядає як заперечення цих ідей.

Це один з методів філософської «езопівської» мови. Інший «езопів» метод — тарабарські філософські слова, зрозуміти які здатні небагато фахівців. Є й інші «методи».

Але, як засвідчує досвід, окрім першого методу, «езоп» не завжди спрацьовує: партійні філософи, не вловлюючи крамоли у змісті (через невміння мислити самостійно), чують крамолу у стилі викладу, мові.