У карнавалі історії. Свідчення

Збільшився песимізм, скептицизм, нігілізм і цинізм. Помітив, що у мене з’явився такий собі мазохізм. Естетичними, високохудожніми стали для мене твори, де герої знущаються з себе й зі своїх ідей, де ідеал перетворюється на свою протилежність, де за святими словами таїться огидна дійсність, де герої гинуть без жодного героїзму, а якщо і є героїзм, то абсурдний. Улюбленим словом у філософії стало «лайно», радянський варіант біблійного слова «суєта».

Трохи підтримували пісні Олександра Галича й Висоцького. У Висоцького сподобалось кілька пісень — політичних, або таких, що передавали атмосферу духовного розкладу суспільства. Галича прийняв усього.

На перший погляд, Галич відображав основне — песимізм інтеліґенції в країні. Саме це спершу й привернуло до нього. Але, слухаючи його день за днем, по-мазохістськи насолоджуючись трагедією абсурду нашої революції, знущанням над усіма «святими словами», я знову прийшов до віри в найпростіше, людське, в те, що так любив у Ремарка й у Генріха Бьоля: живу людину, її любов, товариські взаємини, шматок хліба, у прекрасне в людині, в природі, в мистецтві.

У Висоцького відштовхувало падіння у світ блатних, блатний жаргон задля жаргону.

Коли Галич використовує жаргон і мотиви блатних пісень, то він відбиває те, що вся країна переповнена таборами й тюрмами, вся країна під поліцейським наглядом і ставлення кожного до міліції й КДБ близьке до ставлення злодія до міліціонера. Насправді й це лише поверхневий шар пісень Галича.

Глибше — філософське значення блатних мотивів. Кримінальник, що сидить у тюрмі чи в таборі, якщо він не просто покидьок, мріє про найважливіші для людини речі, про елементарно людське, на яке надбудовується витончена культура, високодуховне: воля (свобода), повага до себе і товаришів, до жінки. Кримінальник у таборі не тільки поза правами, але й поза умовностями офіційної брехні. У таборі все оголене — ось пригноблені, ось гнобителі, ось стукачі (не хотілося б перебільшувати позитивів табірного життя — і там є брехня, умовності, рабська праця, але легше відійти від соціального фальшу, знайти друзів, які не продадуть. Саме тут падіння людини — падіння без маски. Зате, якщо ти людина, всі твої чесноти виставлені назовні, твоє людське просвічується через найнезначніші вчинки).

Захоплення абсурдом, літературним модерном, зрозуміло, поєднувалось із захопленням сюрреалізмом й абстрактним живописом.

Мені особисто сюрреалізм подобався мало через мою надмірно раціональну свідомість, але Лінке й Шаґал просто заворожували — такі вони були близькі.

У Лінке «Покрівлі кричать», крик муки поляків підчас війни, переданий через крик зруйнованих варшавських будинків.

У Шаґала — непесимістичний сюрреалізм, і тому Шаґал також став духовною опорою.

Абстракціонізму я не сприймав. Коли щось і подобається, то на суто сенсорному, недуховному рівні, як подобаються відблиски сонця на листі, на воді, як подобається химерне коріння дерев.

Скептицизм і нігілізм, що зростали, відчай, призвели до того, що любов до Євангелія перейшла на Екклезіаста, а потім на Одкровення святого Йоана. До останнього, щоправда, цікавість була недовгочасна — щось вже патологічне бачилось мені в ньому тоді.

Врятувало мене від цілковитого занурення душі в апокаліптичне бачення світу, від цинізму і нігілізму те, що мені, вдалося нарешті знайти тему, що пов’язувала мої філософські й математичні зацікавлення.

Якось на семінарі Антономов розповідав про критерії самоорганізації, які запропонував американський кібернетик Ферстер. Антономов розвинув ці ідеї. Виступив я і сказав про надмірний схематизм, формалізм, беззмістовність запропонованих критеріїв. Підчас полеміки довелось висунути свою програму досліджень організації, своє визначення організації. Вихідною для мене була теза, що коли хоча б елементи філософії можна розвинути до рівня науки, то така філософія має право на існування. Інакше це схоластика, а не філософія.

Дискусія з Антономовим тривала з місяць. І поступово мені вдалося сформулювати свої основні тези про організацію та інформацію.

Основним недоліком багатьох кібернетичних теорій є те, що догори ногами стоїть співвідношення математичної і змістової частин теорії. «Нормальні» природничі науки рухались від опису до змістової теорії явища, і тільки при досить розвинутій змістовій теорії з’являлась формалізація, математизація теорії, яка у свою чергу дозволяла поглиблювати уявлення про явище.

Математична теорія інформації була розроблена на основі технічних систем зв’язку і описує в основному кількісний аспект інформаційних процесів. Я не бачив, щоб жодне застосування теорії інформації для вивчення живих систем дало якісь плоди.

Пов’язавши поняття інформації й організації, спираючись на теорію відображення, на яку натякнув Дідро й трохи розвинув Ленін, а потім філософи-кібернетики, мені вдалося подивитись на інформаційні процеси під іншим кутом зору.