У карнавалі історії. Свідчення

— Організація українських націоналістів.

— Так, бандерівців. Вони разом з фашистами знищували тисячі росіян та євреїв.

— Ні, не всі йшли з фашистами. Більшість українських селян виступили проти Сталіна тільки тому, що пам’ятали голод на Україні. Побачивши Гітлера, вони повстали і проти фашистів.

— Ви не знаєте історії або ж підтасовуєте її. Голод був і на Дону (я сам звідти і бачив голод), і на Кубані, і в Сибіру. У цьому голоді куркулі винні.

— Так, але на кордонах України стояли війська і не пускали голодуючих в Росію.

— Звідки ви це знаєте?

— Мені розповідали про це ті, хто проводив колективізацію.

— У мене більше немає часу. Про українські процеси я дізнаюсь усі деталі і викличу вас, якщо буде треба.

Після Глушкова пішов до Амосова.

Попередньо показав листа його співробітникам.

— Не йди — він одразу ж у КДБ зателефонує. Він же ж член Верховної Ради.

— А якщо я прийду з Ліною Костенко?

— Може, й підпише: він прагне слави в гуманітарної й технічної інтеліґенції.

— Хто з вас підпише?

Поглядають одне на одного. Нарешті найсміливіший каже:

— Якщо підпише Амосов, то і ми всі підпишемо. А так — страшно.

Щоб пояснити, що таке Амосов, вони розповіли один випадок.

Співробітниця відділу біокібернетики проводила досліди у барокамері. Почалась пожежа. Двері барокамери заклинило. Зателефонувала, мабуть, по телефону — не працює. Так і згоріла. (Я знав її…)

Почалось слідство. Звинуватили в недбальстві Е. Голованя. Еміль пішов до Амосова: «Ми ж усі винні, і ви також. Я просив у вас домогтись, щоб перемонтували всі прилади, ви були зайняті… і ось…»

— У мене депутатська недоторканість. Виплутуйтесь самі.

Голованя врятувало те, що слідчий встановив «алібі».

— Ось це і є прогресивний, «лівий» Амосов.

Така характеристика з боку улюбленців Амосова переконала мене в тому, що ризикувати не варто.

Прикро вражений, я повернувся до тих, хто порадив здобути підписи босів науки. Вислухавши, Антономов запротестував:

— Мерзотники. Та що, у нас гідності немає, чи як? Нащо нам страхуватись? Підпишемо й без них…

Отже, два підписи вже є, не такі вже, правда, поважні.

Дуже смутна картина постала переді мною, коли я зустрівся з іншими. Зібрав лише… 7 підписів.

Наступного дня один з тих, що підписались, признався, що його дружина влаштувала скандал через те, що він підписав.

— Але підпис я все-таки залишу.

Обличчя в нього було винувате. Совість — з одного боку, дружина — з іншого. Що мені робити? Бачу, боїться до смерті. Значить, тільки 6 підписів.

— Гаразд, я спалю листа, бо все одно підписів мало.

Він згодився з моїм рішенням — мало…

Розповів про свою «підписантську Одіссею» Дзюбі. Він дуже шкодував, що не пішов до Глушкова поговорити про дзюбиних молодчиків. З тим, що мало підписів, зі мною не погодився: річ не в кількості. КДБ має знати, що не всі мовчатимуть.

Ті, що приїхали з Москви, привезли уривки стенограми процесу над Синявським і Даніелем.

Відчуття кафкіани зростало.

Кафка на цей час став дуже популярний серед молоді. Декілька його творів було опублікувано в журналах. Вийшов том Кафки з «Процесом», накладом 9 тисяч примірників, з них 6 тисяч пішло за кордон.

Вразило, як глибоко Кафка відображає абсурд нашого світу, такого знайомого — радянського в кафкіанській «маячні». Було дуже смішно читати наших критиків про співця «відчуження» в загниваючій феодально-капіталістичній Австро-Угорщині»: якщо ми пізнаємо у цьому відчуженні своє, то який же світ у нас, за «соціалізму»?

Філософські праці про відчуження росли, як гриби. Спершу писали про те, що це ранній Маркс, ще не марксист. Потім писали, що, мовляв, буржуазні філософи кажуть, що ранній Маркс — гуманіст, а пізній — антигуманіст.

Розкопали в «Капіталі» місця, які ясно свідчили про те, що й у пізнього Маркса є ідеї про відчуження, але тільки більш зрілі.

Знайомий філософ розповідав — виявляється, що попередні переклади «Капіталу» низького рівня, вони майже не передають слів про теорію відчуження. Зараз роблять новий переклад.

Він же повідомив, що є багато підготовчих рукописів до «Капіталу». Виявилось, що Маркс на початку роботи писав філософську частину, філософське риштування «Капіталу». З самого ж «Капіталу» філософію майже всю він забрав, залишилась наука. Оповідач був у захваті від цього «риштування»:

— Для сучасної філософії частина, що не ввійшла до «Капіталу», цінніша за сам «Капітал».

Обіцяв дістати почитати… Де воно зараз, риштування «Капіталу»?

Теорія відчуження все більше пов’язувалась із сучасною західною художньою літературою.

Опублікували «Носорогів» Йонеско, потім «Чекаючи на Ґодо» Беккета.

Всі мої друзі, і я також, були захоплені театром абсурду. Це ж і є справжній реалізм. Абсурдності XX століття не можна передати з допомогою критичного реалізму.

З’явились «П’єси» Сартра. Моїм друзям вони не дуже сподобались, мені ж деякі видались чудовими[3].

До «П’єс» опублікували «Слова» Сартра, а також декілька творів Камю. Він вплинув на нас більше.

Коли я наситився новими для мене художніми напрямами, став помічати нові негативні явища як у своїй свідомості й уподобаннях, так і в людях довкола.