У карнавалі історії. Свідчення

Спершу, після XX з’їзду, залишались гіркота й ненависть до таємної поліції за те, що знищили революцію. Але потім ненависть ставала глибшою, перетворилась на ненависть до всіх катів народу. Ті ж бо, революціонери, або самі переродились, або не зупинилися вчасно у своїй ненависті до експлуататорів, або співали в одних рядах зі своїми катами «Інтернаціонал», або… та мало які там були «або». «За що боролись, на те й напоролись».

За що загинули мільйони нереволюціонерів?

За те, що хотіли жити трохи краще, не хотіли лізти в рай, або хотіли, але не в такий, або взагалі нічого не хотіли від благодійників?

Ненависть до Сталіна породила майже патологічний інтерес до його життя. Перечитав усі його твори — нудно. Катехизмове мислення (знайома нам гра у запитання й відповіді у шкільних творах), до богослов’я не доріс.

Знайома, працівниця музею Леніна, розповіла про те, як їздила до Сталіна на дачу в 1953 році.

Вона обожнювала вождя, очі за ним виплакала. І ось завдання — підібрати матеріали для того, щоб перетворити київський музей Леніна на музей Леніна — Сталіна. Дача вразила аскетичним міщанством. («Що ж вони? — Не могли створити йому умов для життя, прикрасити високохудожніми картинами і скульптурами — та ж йому не до цього було!») Заштопані шкарпетки, діряві валянки, у яких тікав з каторги…

Гора платівок. Проглянула. На всіх написи — Його рукою. Двобальна система: «Добре, погано». «Добре» — народні пісні, хор Александрова. «Погано» — симфонічна музика.

Книжки. Всі з дарчими написами. «Дівчина і смерть» Горького. Прочитала знамените: «Це покраще за „Фауста“ Ґете». Нижче під афоризмом вождя запис, нікому невідомий: «З цим цілком згоден. Климент Ворошилов».

Ця жінка сталіністка, але з певним естетичним смаком. Стало не по собі від духовного убожества кумирів. Втішила себе: «Коли ж вони могли розвивати свої смаки? Все життя у революції, в боротьбі».

Я прокоментував її розповідь каламбуром: «Недовчений Бог ослів». Образилась.

*

У 1965 році я поїхав до Москви, до Красіна. Він повідомив, що арештували якихось письменників, що публікувались за кордоном під псевдонімами. Один з них — Синявський, другий — Даніель. Красін знав зміст одного з творів Даніеля і переказав мені.

Я спробував дістати книжки арештованих. Став розпитувати у всіх знайомих москвичів. Один з них обіцяв дістати — він вчився у Синявського, слухав його лекції. Я запитав, що він про них думає.

— Дуже цікаво було.

Тут же зателефонував:

— Принеси мені щось Синявського.

Я ошалів від його нахабства:

— Куди ти телефонував?

— В обком комсомолу. Там мій приятель працює.

Дістати все-таки нічого не вдалося, навіть в обкомі.

По Києву розійшлася чутка про арешти серед української інтеліґенції.

4 серпня 1965 року в кінотеатрі «Україна» демонстрували кінофільм режисера Параджанова «Тіні забутих предків» (за однойменною повістю Михайла Коцюбинського). Від імені киян творців фільму привітав Іван Дзюба.

Сказавши декілька слів привітання, Дзюба повернувся у зал до глядачів і повідомив, що арештовано двадцятьох діячів культури. Дзюба заявив, що насувається 37-й рік.

До Дзюби підбіг директор кінотеатру і почав виривати мікрофон. На допомогу Дзюбі прийшов Параджанов:

— Не заважайте йому говорити!

Коли стало ясно, що мікрофон чомусь не працює, в залі почали виступати молоді, підтримуючи Дзюбу.

Я дуже шкодував, що не був там, але багато знайомих, люди з різними поглядами, розповіли мені про цю подію приблизно те саме.

У березні 66-го ми дізнались, що відбувся суд над студентом Київського медичного інституту Я. В. Гевричем.

Він отримав 5 років таборів суворого режиму за «антирадянську націоналістичну пропаганду й агітацію».

Закордонне радіо повідомило, що Дзюбу арештували. Я прийшов до нього на роботу. Він сміявся — цілий день телефонують з усього Києва і навіть зі Львова, все перевіряють.

— Переплутали, мабуть, зі Світличним.

*

23 березня 66-го року я дізнався від одного товариша, пов’язаного з міліцією, що 25-го буде новий суд — над О. Мартиненком, І. Русіним і Є. Ф. Кузнецовой).

Повідомив Дзюбі. Він не повірив, бо рідних і свідків у справі на суд ще не викликали. Довго довелось переконувати, що відомості достовірні.

Вранці 25-го біля будинку суду зібралось чоловік 15. З деким я вже був знайомий раніше. Були поети Л. Костенко, І. Драч, Л. Забашта (дружина чиновного поета А. Малишка), критик Є. Сверстюк, письменник-фантаст О. Бердник, дружина Івана Світличного, українського перекладача й критика, якого також арештували у 65-му році, але чомусь не приставили на суд.

Біля дверей суду стояла міліція і нікого не пускала. Почалася дискусія — по якому праву не пускають до залу, адже за законом суд відкритий.

Міліція не могла хоч щось пояснити. Посилались на постанову суду.