У карнавалі історії. Свідчення

Після Другої світової війни Шульгін повернувся у СРСР і почав проповідувати правоту більшовиків, залишаючись прихильником єдиної і неділимої Росії, православ’я і т. д. Він не зрадив своїх поглядів, зрадили свої — наступники більшовиків. Оскільки проти основної, білої ідеї фільму почали протестувати українські інтеліґенти, то в Україні фільм майже не йшов, а в Росії його також невдовзі зняли з прокату.

Іра Якір побувала у Шульгіна 1970 року і запитала його:

— Ви досі за монархію?

— Я за моно…

Один з діячів партії кадетів Мейснер, повернувшись у СРСР з еміґрації, описав у книзі «Міражі й реальність», як енкаведисти допитували заступника Денікіна, генерала Шиллінґа. Генерал на запитання: «А що ж ви відчули, коли побачили нас на вулицях Праги?» відповів:

— Побачив генералів і офіцерів із золотими погонами, солдатів, по формі одягнених, перехрестився і подумав — стоїть Росія!

І Шульгін, і Шиллінг побачили те, що є, — «стоїть Росія», «єдина й неділима», з «золотими погонами» офіцери, з солдатами, «по формі одягнутими», і прийняли це: для їхньої «білої ідеї» цього досить — зникла анархія в армії, жидівське засилля, а те, що гинуть мільйони людей — дрібниця.

(Мейснер у захваті описує щастя повернення білих в Росію і замовчує обман тих, що повернулись, — адже майже всіх їх посадили у табори.)

Дзюба та інші товариші далі вимагали, щоб нас допустили у судову залу. Міліціонери пояснювали, що зал малий і весь переповнений.

Нарешті оголосили:

— П’ять чоловік можуть зайти.

Почали сперечатись, кому заходити. Довго шукали Сверстюка.

Пішло четверо, п’ятого не пустили.

Ліна Костенко взялась записувати слова підсудних, судці, прокурора й адвокатів.

До неї підійшли міліціонери і забрали блокнот.

Не довго думаючи вона кинула підсудним букет квітів. Коли букет летів, всі міліціонери й судові чиновники злякано пригнулись… бомба…

Пригрозили вигнати.

Решта стояли біля будинку суду. Прокотилась чутка, що прийде «сам» А. Малишко, а може, і Гончар, також чиновний, ліберальний письменник. Звичайно ж, не прийшли.

Український «патріотизм» Малишка проявляла його дружина, Забашта.

О. Мартиненко отримав 3 роки, Русін — рік, Кузнецова — 4 роки суворого режиму.

Стало відомо подробиці цього та інших процесів. Виявляється, коли читали вирок, назвали суд «відкритим». Багато хто каявся, визнавав провину і навіть виказував товаришів.

Я запитав у Дзюби: чому так погано тримаються… Згадали про значно гіршу поведінку декабристів. На пальцях можна було перерахувати тих, хто тримався мужньо. Решта говорили одне про одного все, що завгодно, вигороджуючи себе.

Дзюба сказав, що погано тримаються ті, у кого під ногами немає твердого ідейного ґрунту, хто протестував насамперед емоційно.

*

Після суду мої контакти з українськими патріотами поглибились і розширились.

Прочитав кілька самвидавівських статей.

З’явились перші українські листи-протести проти незаконних арештів. Один з них був підписаний відомим авіаконструктором О. Антоновим.

Я написав подібного листа і вирішив зібрати підписи серед російської та єврейської інтеліґенції.

Показав двом вченим. Вони схвалили, але порадили, щоб першими підписали академік Глушков і професор Амосов, («тоді легко зібрати підписи менш відомих вчених»). Пішов до Дзюби і домовився, що разом підемо до Глушкова. Зателефонували в Президію Академії наук УРСР, бо Глушков — віце-президент Академії, член ЦК КПУ і після обіду здебільшого в інституті не буває.

Глушков появився за годину. На жаль, з Дзюбою ми розминулись, довелося йти самому.

Глушков, побачивши мене, сухо заявив, що зайнятий:

— Ви у якому питанні?

— Знову судять за переконання. Я хотів би, щоб ви підписали листа протесту.

— Добре, давайте прочитаю. Але у вас тільки п’ять хвилин на розмову.

Прочитав.

— Так, ви маєте рацію: суд над Синявським і Даніелем боляче вдарив по престижу країни. Але я про це вже говорив у ЦК. Вони згодні зі мною. Треба було судити за кримінальщину.

— ??? — Як? До чого тут кримінальщина?

— Мені казали, що вони займались валютними операціями. Про які київські процеси ви пишете?

— Тиждень тому був суд над українськими патріотами.

— А, це ті, що хуліганили в кінотеатрі.

— Вони не хуліганили.

— Там Дзюба якийсь виступав, а його молодчики не випускали з кінотеатру тих, хто перелякався. Вони з кулаками на боягузів накидались. Трястись від страху погано, але що ж це за борці за свободу, коли вони забороняють свободу боятись?

— Я знаю цих «дзюбиних молодчиків». Це худенькі інтеліґентні хлопці й дівчата, вони не тільки не хочуть, але й не вміють битись.

— А ви там були?

— Ні.

— Що ж ви за математик, якщо спираєтесь не на факти?

— А ви там були?

— Ні, але мені розповідав працівник Президії, він все це бачив.

— А мені розповідали з десяток людей, серед них і ті, хто ненавидить і боїться українських патріотів. Ви ж член партії і маєте знати, що класове становище може спотворювати сприйняття фактів. Мої факти достовірніші, бо і свідків більше, і серед свідків — вороги українських патріотів.

— Ми обидва там не були, і тому не варто далі сперечатись. Ви знаєте, що таке ОУН?