У карнавалі історії. Свідчення

Після наших філософських суперечок мені вдалося трохи формалізувати, математизувати частину своїх філософських ідей про організацію та інформацію. Вдалось, зокрема, вивести нову формулу кількості інформації, що за змістом принципово відрізнялась від класичної, але в суто математичному аспекті виявлялась її узагальненням.

Виходячи з цієї формули, вдалося математизувати ще ряд змістових моделей організації та інформаційних процесів.

Антономов дуже зацікавився моєю роботою, бо тематика його зацікавлень була близька до моїх.

Домовились удвох написати напівфілософську, напівматематичну роботу з теорії організації й інформації (обидві теорії зіллялись в нас у щось цілісне).

Якраз у той час я познайомився з ґенетиком Маліновським, сином філософа Олександра Богданова. Між іншим, він розповів про книгу Богданова «Тектологія…» Виявилось, що після революції Богданов розвивав «Всезагальну організаційну науку, або ж тектологію». Минув майже рік, поки вдалося дістати цю книжку. Філософська частина мені не сподобалась, бо була надто механістична.

Але зате Богданов передбачив деякі постулати кібернетики. Дещо здалось важливим і для моєї роботи.

І ще один важливий для себе висновок зробив я з його книги. Якщо філософ досить оригінальний і розумний, то якою б далекою не була від тебе його філософія, завжди можна знайти в ній те, що стане поштовхом для власної думки.

Очевидно, я розпитував Маліновського про дружбу-ворожнечу Богданова з Леніним. Запам’яталась деталь. «Батько завжди дивувався ось з чого. І в шахах, і в політиці Ленін програвав, коли ситуація була детермінована, й можна було знайти оптимальну логічну розв’язку. В хаотичній ситуації, ймовірнісній, в тактиці — вигравав». Уже на Заході, коли я вивчав нацистсько-фашистські зародки в самому ленінізмі, побачив у фантастиці Богданова Леніна, «Денні», і ті самі зародки у… марсіанських комуністів.

Спершу моя робота просувалась дуже добре. Дискусії з Антономовим, доповіді, стаття.

Але потім трапилось перше непорозуміння з Антономовим. Він, не спитавши мене, запросив журналіста. Той запропонував написати про мене, про мої дослідження в розділі «Трибуна молодих вчених». Я спалахнув і різко відповів журналістові, що науково-популярні журнали профанують науку. Той розгубився. Довелось вибачитись і вже спокійніше пояснити, що роботу я не довів до кінця і тому її поки що не можна популяризувати. Журналіст пішов.

Антономов заявив мені, що жодну тему не можна розробити до кінця і моя «чесність» призведе тільки до того, що я взагалі нічого писати не буду. Другим доказом було благо лабораторії: вихід у популярні журнали допомагає здобути значення у суспільстві, бо статті в спеціальних журналах читають тільки вузькі фахівці. Я в’їдливо пригадав йому Амосова, який постійно заманює журналістів, зневажаючи їх. Коли у відділі біокібернетики чекають журналіста, то в ту кімнату, в якій він розмовлятиме з кимось із співробітників Амосова, переносять найскладніші, найбільш вражаючі машини, щоб вплинути на фантазію журналіста: ось, мовляв, який у нас рівень техніки, не те, що в «простих» біологів. Антономов сміявся разом зі мною, але намагався довести, що в нього інший, неблефовий підхід до газетярів.

*

Через декілька місяців з’явилась журналістка з «Науки та життя». Вона десь відкопала відомості про «чудо на Саперній слобідці» і хотіла, щоб це чудо прокоментували кібернетики (в обивателів кібернетик означає найвищий рівень вченості; математик викликає пошану тим, що може розв’язувати страшенно складні задачі, але він не чудодій, а якийсь відірваний від життя дивак). Я розпитав журналістку про її погляди на «чудеса». Виявилось, що вона вірить у всі містичні дива, знає безліч усіляких чарівників у Київській області.

Декілька співробітників інституту написали коментар до «чуда». Я заперечував телекінез, але писав, що наука не повинна заплющувати очі на незрозумілі їй явища, якщо ці явища — не витвір бурхливої фантазії.

У цей час на сторінках газет і журналів розгорілась суперечка між «телепатами» й «антителепатами». Аргументи з обох боків були схоластичні. Обидві сторони відштовхувались від прецедентів і аналогій. І, звичайно ж, обидві спирались на діалектичний матеріалізм. Впадала у вічі ненауковість мислення і одних, і інших. Одні хотіли чуда, інші не хотіли. Не обережне, шанобливе ставлення до явищ, а власне бажання було в основі бачення явищ.

Те саме у суперечках про проблеми «Чи є життя на Марсі?» або «Чи були пришельці на Землі?».

Ці дискусії переконали мене в тому, що навіть у природничих науках бракує тверезого скептицизму. Його замінила віра.

У нас люблять говорити про те, що діалектика, діалектичне мислення — база для зльоту наукової думки. Але дивний факт: з кінця 30-х років у СРСР в науці не було створено жодного принципово нового напряму, який можна було б порівняти з кібернетикою чи структурним аналізом. У 20-х роках — задовго до західного структуралізму — з’явився Пропп, у 30-х роках — праці Виготського й Узнадзе з психології.

Те саме в мистецтві, у літературознавстві й т. д.