У карнавалі історії. Свідчення

Я прочитав Фройда, щоб зрозуміти драму Б., але збагнув небагато. У дитинстві Б. усвідомив, що з суто фізіологічних причин жінки для нього недоступні. Його шкільні друзі також довідались і сміялися з нього. Йому довелося змінити школу і приховувати свою ваду від товаришів і рідних. Але глузування звучало в душі. Б. почав усе більше пити. Як це завжди буває, пиятика тільки посилила першопричину. Утворилось замкнене коло, в якому причини й наслідки злилися в одне ціле. Я спробував розірвати це коло, відшукавши найслабшу ланку, і вмовив Б. поїхати до санаторію, щоб вилікуватись від алкоголізму. Там він зіткнувся із грубістю лікарів і кпинами хворих. Він утік. А до мене ставився з ненавистю, страхом і надією, які стали новими ланками у ланцюзі. Знайома вирішила розірвати коло в іншому місці, довівши Б., що він потрібен жінкам. Вийшло ще гірше.

З іншими «зонами мовчання» в мене був пов’язаний один кумедний випадок.

Одного разу мені зателефонували з парткому і попросили зайти до них і розповісти про семінар, яким я керував.

Я подумав, що хтось доніс про мої «методи» пропагандиста.

У парткомі запитали, чому ми проводимо семінар не за загальним планом. Я пояснив, що не можна ж щороку розглядати одні й ті самі проблеми: це відштовхує від семінару.

Стандартні теми ми вивчали в інститутах, на семінарах попередніх років.

Саме через це я вибрав теми, які, по суті, не вивчаються, але цікаві для вчених — проблеми етики й естетики: «…адже ж ми боремось за всебічний розвиток людей».

Остання демагогічна фраза заспокоїла партійних наглядачів за ідеологією.

Вони запропонували мені виступити на нараді пропагандистів Академії наук, розповісти про мої принципи і методи пропагандистської роботи.

Я обдумав тему свого виступу. Брехати не хотілось, і небезпечно — вони можуть дізнатись про те, що я інакше проводжу семінари, ніж розповідаю про це. Але й не хотілось відмовлятись від семінару.

Нарада проводилась у будинку райкому партії. Керувала секретар райкому. Темою були форми пропагандистської роботи.

Пропагандисти розповідали про відсоток відвідування, про підвищення ідейності вчених після політзанять та інші нісенітниці. Нудно, як і на всіх інших офіційних нарадах.

Запросили мене.

Я почав з того, що після розкриття культу, після занудних лекцій з філософії в інститутах у молодих вчених виробилась зневага до філософії й політики. І з цим стикається кожен пропагандист (зал дружно закивав). Треба змінити форми пропагандистської роботи. І я, мовляв, у своїй роботі виходжу з таких позицій:

1. Треба, щоб було вільне відвідування. Хто не хоче, хай не ходить. Спершу це призводить до того, що люди відсіваються, а потім, навпаки, — якщо семінар цікавий, відсоток тих, хто приходить, збільшується.

2. Не можна і вченим, і людям з середньою або навіть з початковою освітою давати одну й ту саму програму політосвіти. Не можна з року в рік давати все ту саму програму.

(Було смішно й соромно говорити банальні речі, але ці кретини сприймали все це як щось сміливе й оригінальне.)

3. Потрібно шукати нові теми, як пов’язані з професійними зацікавленнями, так і віддалені від них.

4. Потрібні не доповіді, а дискусії.

5. Якщо ставиться тема «В чому сутність мистецтва?», то вона майже неминуче провалиться, бо це тема для професіоналів. Її можна сформулювати як питання: «Чи є мистецтво у марсіан?». По суті, та сама тема, але сформульована гостро, незвично, вона викликає дискусію і дозволить зазирнути в саму суть проблеми.

Тут я поглянув на керівника. Вона розпливалась у захваті від «новаторських» ідей. Я посміливішав і вирішив підкинути «крамолу».

— На жаль, всі пропагандисти стикаються із «зонами мовчання», з темами, про які не заведено говорити або можна говорити лише загальниками. Наприклад, «національне питання».

Тут я просто шкірою відчув, як жахнувся зал, секретар райкому навіть пригнулась: всі чекали, що знову прозвучать слова Дзюби. Але це не входило в мої наміри — кого тут пропагандувати за Україну? Може, троє-четверо мовчки підтримають. Треба рятувати семінар.

Я вів далі:

— З національного питання повторюють тільки слова Леніна. Ленін, як відомо, обстоював українізацію України. Але часи змінились. Треба критикувати Леніна чи розвивати його ідеї? Нам, пропагандистам, постійно ставлять це і подібні запитання.

Напруга у залі зросла.

Даю відбій.

— Мабуть, потрібні спеціальні семінари з національного питання для пропагандистів, треба зруйнувати «зону мовчання».

Секретар райкому знов стала посміхатись — небезпека крамольної промови минула. Перед ними — наївна, але віддана справі партії людина. (Одним з мотивів вторгнення у «заборонену зону» було бажання здобути матеріал про фактичні установки ЦК КПУ з національного питання, адже на таких семінарах кажуть набагато більше правди, і для самвидаву я мав би якісь нові факти великодержавного націоналізму КПРС.)

Після наради секретар райкому пристрасно дякувала мені за «сміливий, свіжий виступ» і запропонувала написати розгорнуту статтю про «нові методи пропагандистської роботи».