У карнавалі історії. Свідчення

Їх лякає тільки одне. «Ужас из железа выжал стон — по большевикам прошло рыданье».

Не те що стогін, а страховинні крики під тортурами своїх товаришів-чекістів, але не крики болю чи ненависті до товаришів-катів, а гніву й презирства до… себе й своїх однодумців. Ридали над своїми нескоєними злочинами проти Йосифа Віссаріоновича і мудрої партії, над своєю зрадою революції, народу, над своєю шпигунською діяльністю. Залізо виявилось плаксивим, обпльовувало саме себе, зраджувало все на світі.

А «гнилий», «дрібнобуржуазно, абстрактно гуманістичний» поетик-жидик Осип Мандельштам б’є по морді п’яного ката і «лівого» есера Блюмкіна, пише вірші проти оберката Сталіна і вмирає в таборі, читаючи віршики якогось Петрарки.

І скільки ж їх, таких протистоянь духу буде проти «міфу про залізо»?!

*

Українець, інтеліґент з «рефлексією», режисер Лесь Курбас. Він за революцію, поки вона несе визволення Україні і трудящим. Революція перероджується у контрреволюцію, за нею, тобто за «генеральною лінією», по-рабськи йдуть слідом «як скеля непорушні» (Тичина), а «м’якотілий» Курбас раптом стає непокірним, «негнучким» і… гине на Соловках, не зрадивши, не продавши нікого і не зрікшись жодної зі своїх ідей.

Курбас створив новаторський театр «Березіль». Більше, ніж театр, — це був початок «Академії» української культури. Як режисер він не копіював ні класика наукового театру Станіславського, ні новатора Меєрхольда. Курбас висловлював український дух у його трагічній революційності, в нових естетичних формах.

Що ближчає голод і знищення революції, української культури, то далі відходить він від революційно-контрреволюційної партії. А геніальний Тичина, «скеля», навпаки, гартується «сталинням» і перетворюється спочатку на приплентача, а потім на політичного покидька і поетичного нікчему.

Історія Курбаса розкрила нам очі на Україну, на значення «рефлексії», сумнівів, культури для сили духу.

Поступово я почав усвідомлювати себе як українця.

*

Пригадується Одеський університет, 3-й курс (1959 рік). Черговий спалах партійного «українофільства», вмовляють викладачів читати лекції українською. Але всі вони інтернаціоналісти і вперто тримаються за мову, якою «разговаривал Ленин».

Лише один парторг факультету Лібман намагається говорити ламаною українською мовою. Я підводжусь і глузливо прошу не псувати прекрасну українську мову.

Мені було цілком і повністю плювати на рідну мову, але «інтернаціоналізм» мій не витримав, щоб якийсь жид вчив нас української мови, що вже відмирала під натиском мови майбутньої, комуністичної Землі.

Але навіть у ті мої антисемітсько-інтернаціоналістські роки щось українське жевріло в мені — «Лісова Пісня» Лесі Українки, «Кобзар», пафос, сльози на очах від українських пісень.

Але зовсім ледь-ледь, з кожним роком відмираючи.

У Києві я довідався про молодого Тичину, того самого, примітивними віршами якого нас мучили в школі. Відкрилось щось наскільки глибоке в українській культурі, якийсь загадковий оптимізм, несльозлива ніжність, глибоко релігійна думка, суто українська.

Виявилось, що в Україні було дві вершини поезії — Шевченко й Тичина, два полюси українського духу, що зливаються десь біля джерел і на вершинах.

На інші мови це неможливо перекласти — вірші Шевченка й Тичини. Хіба що музику їхню й думку.

Збірка «Сонячні кларнети», опублікована на початку 20-х років, — вершина генія Тичини, далі він падає, спочатку опускається до не завжди вдалої формальної витонченості й словотворчості, а потім до естетично-політичного самозаперечення — до нуля, а може й нижче, перетворюючись у мінус-Тичину, на антикультуру-соцреалізм.

Пригадується смішний епізод. Якось я сказав другові про те, що моїм улюбленим віршем до школи був «А я у гай ходила». Він пригадав: «А, Тичина!»

Я був вражений тим, що у мого друга зовсім немає відчуття стилю, мови поета. Адже нікчемний Тичина не міг би написати такого вірша. Побились об заклад. Я програв його і ніяк — доки не прочитав «Сонячних кларнетів» — не міг зрозуміти, як Тичині вдався хоч один вірш.

У цьому епізоді віддзеркалюється вся прірва між молодим і зрілим Тичиною.

Постає питання про психологічні й соціальні причини деградації ґенія Тичини, таланту Шолохова та Суркова й тисяч інших поетів і прозаїків.

Український поет і критик Василь Стус, що зараз перебуває на засланні, написав роботу «Сходження на Голгофу». Стус показав поетапне падіння Тичини, вказав на соціальні й деякі психологічні причини цього падіння. Стус пише, що слава ґенія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тілі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом… Поетів ґеній обернувся проти нього прокляттям, став йому за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не виявити свій найбільший «гріх» перед добою. Проте психологічне дослідження цієї проблеми ще чекає своєї черги.