У карнавалі історії. Свідчення

В одному біологічному інституті зустрів старого товариша, професора. Він розпитав про політичні події і навіть поспівчував:

— Знаєш, якщо я порекомендую, то напевно відмовлять. Я краще через посередників. І вибач, поспішаю на збори, читаю доповідь про нові форми буржуазної антирадянської пропаганди.

Посміялись разом — хто читає?! Я сміявся не дуже весело…

Зустрівся з директором і брехав навіть переконливо. Директор зацікавився: моя попередня робота частково збігалася з тематикою інституту.

За день мені повідомили, що місць немає…

Пішов у видавництво «Вища школа», влаштовуватись редактором у відділ математичної літератури. Одночасне знання української мови і математики — рідкісне, і тому такі «енциклопедисти» цінуються. На жаль, повторилось те, що й раніше.

Один знайомий зателефонував до редакції «Радянської школи». У математичному відділі так був потрібний редактор, що ніхто не поцікавився, чому мене звільнили. Мені дали два розділи з книжки про методику викладання математики і попросили відредагувати їх і написати рецензію. Удома я переглянув розділи і знайшов суттєві помилки в стилі, в означеннях і навіть у розв’язках завдань. Я написав рецензію і показав її Сверстюкові як спеціалістові з української мови. Все було гаразд.

По дорозі до редакції я помітив хвіст — чоловіка й жінку.

— Для першого разу це дуже добре, — сказав редактор. — Я зателефоную вам завтра, треба поговорити з головним редактором.

Вийшовши з редакції, я побачив, що хвіст мій ховається біля сусіднього будинку. Я пішов прямо на них. Вони хутко зайшли до будинку, але згодом, коли я сів у тролейбус, я знову побачив жінку. Стало ясно, що нічого не вийде.

Наступного дня мені сказали, що головний редактор не хоче мене приймати: «Ви написали заяву по-російськи. Значить, ви не знаєте української мови!»

— Як? Адже ж рецензію я написав і редагував книжку українською мовою.

— Він не звернув на це уваги.

Як кумедно: українського націоналіста не беруть на роботу за те, що заяву він написав по-російськи. «Парадокси доби», писав Василь Симоненко.

Нарешті, коректор з редакції «Наукова думка» повідомив, що їм потрібен редактор математичної і технічної літератури.

Знову — «прийдіть завтра».

Пішов на прийом до президента Академії наук УРСР академіка Патона. Його не було. Зайшов у партком Академії. Там прямо виклав, за що звільнили. Почалася політична суперечка. Я їм про загрозу ресталінізації, вони мені про буржуазну пропаганду. Я нарешті порушив питання про те, що вони зобов’язані влаштувати мене на роботу, бо юридичного права звільняти мене не було. Розповів, як не приймають із записом «через скорочення штатів».

— Добре. У вас щось на прикметі є?

— Є.

— Що?

Я зам’явся.

— Але ж ми хочемо вам допомогти!

Сказав про «Наукову думку».

— Приходьте завтра.

«Завтра» виявилось, що уже взяли людину на це місце. Я перевірив — ще не взяли.

Написав заяву в Об’єднаний комітет профспілки Академії наук і вищих шкіл.

Розмовляв зі мною дуже симпатичний товариш:

— Навіщо ви все написали у заяві? Треба було інакше все пояснити.

— Але я вже пробував інакше. Все одно кому треба — дізнаються.

— Так, ви маєте рацію. Але що ми можемо зробити? Я спробую підшукати вам роботу, але обіцяти не можу — знаєте, політика все-таки…

Пішов до ЦК профспілок. Там майже те саме сказали — про те, що профспілки безсилі. Порадили покаятись.

Довелось махнути рукою на роботу і ставати репетитором. В університеті пообіцяли порекомендувати мене студентам, що відстають, але жодного «болвана» (так їх у нас називають) я так і не знайшов.

Знайомі порекомендували школярку, готувати до університету. Вона двічі прийшла, а потім зникла. Виявилось, її попередили, що через зустрічі зі мною її не приймуть до університету. Вона «й так єврейка», а зв’язок з «неблагонадійним» — стовідсоткова гарантія, що не вступить.

Я зрозумів: Мені залишається одне — ставати опозиціонером-професіоналом. Це дає тільки тюрму — не гроші, але це також робота, і, по суті, більш потрібна. І головне — не треба буде роздвоюватися на будівника світлого майбутнього і опозиціонера похмурій теперішності і майбутному, не треба брехати.

Єдине, що важко — сидіти на шиї у дружини і залишати науку. І не дуже хотілось ставати професійним політиком. Політична діяльність видається мені суєтою, боротьбою з перешкодами, а не розкриттям своєї індивідуальної сутності, не розвитком своїх сутнісних сил. До того ж — компроміси, зіткнення з брудом політичного життя.

Але й відійти вбік, заткнути вуха, не бачити, мовчати, забути — також не можна.

Напруженість політичної боротьби зростала.

5-го вересня судово-психіатрична експертиза Інституту ім. Сербського під керівництвом проф. Д. Р. Лунца визнала Горбаневську неосудною. Прокуратура припинила порушену проти неї справу і передала її під опіку матері…

7-го жовтня зателефонував Якір і повідомив, що 9-го почнеться суд над демонстрантами. Я обійшов усіх знайомих і зібрав трохи грошей для москвичів. Лише одна знайома спершу відмовилась дати:

— Це для націоналістів? Ні!