У карнавалі історії. Свідчення

На початку 69-го року я дізнався, що арештували якогось сіоніста. Я зустрівся з його дружиною Ларисою і друзями. Ще в 1967 році Борис Кочубієвський на лекції про міжнародне становище заявив, що шестиденна війна, яку розпочав Ізраїль, не була агресією. У травні 68 року його змусили піти з роботи. У серпні він подав заяву з проханням випустити його в Ізраїль. Відмовили. Ларису виключили з комсомолу і вигнали з педагогічного інституту за «сіонізм» (Лариса — напівросіянка, напівукраїнка; батько — працівник КДБ). Заступник декана Гроза сказала Ларисі:

— У мене товаришка одружена з євреєм і каже, що євреї тхнуть. Ви його любите, вам зараз нічого, а туди приїдете — там вся країна смердить.

На комсомольських зборах педагог Е. Дулуман (колишній кандидат богослов’я, нині поет, викладач та фахівець з атеїзму) запитав у Лариси:

— Навіщо ви їдете у Ізраїль?

— Я кохаю свого чоловіка і поїду за ним, куди завгодно.

— Це не кохання, а статеве почуття. Я без великих зусиль домігся б цього від вас з допомогою гіпнозу.

Цинізм цих людців неперевершений. У розпалі перебудови цей самий сексгіпнотизер раптом знову став популярним… навчителем християнства.

29 вересня у Бабиному Яру відбувся офіційний мітинг, до цього люди збирались лише добровільно. Влада вирішила «приручити» Бабин Яр (як це вона робила з мітингами біля пам’ятника Шевченку 22 травня), організувати офіційні демагогічні збори єврейського «народу».

На мітингу говорили в основному про агресивність Ізраїлю. Почувши від обивателя, натхненого офіційними промовами, що німці вбили мало євреїв у Бабиному Яру (75 тисяч!), Кочубієвський почав протестувати проти офіційного та обивательського антисемітизму, проти переслідування євреїв, що хотіли виїхати з СРСР. (Батька Кочубієвського вбили німці, інших родичів — вбито за «петлюрівщину», за «троцькізм»; діда й бабусю вбили українські націоналісти під час війни.)

Перевіривши, я передав усю зібрану інформацію в «Хроніку».

Ще в жовтні ми познайомились з Кларою Ґільдман, студенткою відділу математичної лінгвістики Горьковського університету. Клара — киянка, але, оскільки в Україні в ті часи євреїв до вузів майже не приймали (зараз така ж ситуація у цілому Союзі), вона вступила до вузу в РРФСР.

Троє студентів історичного факультету Горьковського університету написали роботу «Соціалізм та держава», у якій, спираючись на ідеї ленінської «Держави й революції», критикували радянську дійсність. Було проведено комсомольські збори. На зборах студентів виключили з комсомолу, а оскільки «вони брехали»: залишаючись комсомольцями, писали антирадянську книгу, то ректорові запропонували виключити їх з університету (їх виключили, декого згодом заарештували й засудили).

Наступного дня Клара зайшла у комітет комсомолу і заявила:

— Ви вчора говорили, що їх мають виключити з університету за лицемірство. Якщо я покладу вам комсомольський квиток зараз, ви мене викинете з університету?

— Вийди, ми це обговоримо!..

Після обговорення Кларі сказали:

— Ні, тебе не виженуть, бо ти чесно сказала про те, що незгодна з лінією партії.

Клара отримала телеграму з Києва про те, що її мати при смерті. Клара пробула в Києві місяць, не відходила від матері, була разом з нею в лікарні.

У грудні Клара отримала повідомлення від подруги, про те, що Клару виключили з університету. Дівчина повернулась в Горький. В обкомі партії, куди вона ходила скаржитись, їй показали рішення ректорату. Там було написано, що її виключили за невідвідування занять і за участь в п’яній студентській оргії 7 листопада. Клара пояснила їм, що була у цей час в Києві (подала довідку з лікарні). Та ніхто й не думав на це зважати — все було вирішено зверху.

Клара поїхала до Москви в Міністерство вищої освіти. Там їй відповіли, що «невчасно вона це задумала». Нічого не добившись, дівчина повернулась до Києва. Навздогін отримала офіційний наказ «виключити за поведінку, не гідну радянського студента».

Клара, хотіла вона того, чи ні, зв’язалась із самвидавівцями.

КДБ, розправляючись так з кожним протестом, або залякує людей, або перетворює їх на активних опозиціонерів. (Слава Богу, Клара вже покинула СРСР і живе в Ізраїлі.)

*

Наприкінці грудня Юлія Олександрівна Первова розповіла, що в Умані живе есерка Катерина Львівна Олицька, яка написала книгу спогадів. Заручившись рекомендацією, я з одним кримським татарином поїхав до Умані.

Катерина Львівна жила разом з дружиною свого брата Дмитра (про нього згадує Солженіцин у «Раковому корпусі») Надією Віталіївною Олицькою-Суровцевою (про неї Солженіцин часто згадує в «Архіпелазі ГУЛАГ»; у 3-му томі вміщено її фотографію).

Олицька вже знала про мене і про кримського татарина із самвидаву, тому рекомендації виявились непотрібними.

Ми провели в них декілька днів, розповідали про татарський національний рух, про самвидавівські новини, про суди. Вони розповідали про своє життя.