У карнавалі історії. Свідчення

Дружина вважала, що арешту не минути, і тому варто гайнути до Москви — по адвоката. Нас бентежив мій запис у протоколі й моя тактика — чи не зможуть кагебісти використати її суто з юридичного погляду? На суді я не збирався займатись юридичними проблемами, хотів зробити його суто політичним, давши змогу займатись юридичними тонкощами адвокатові. Але в Києві сміливих адвокатів я не знав. Та й з друзями хотілось попрощатись, домовитись про спільну тактику Ініціативної групи: було зрозуміло, що наступ на групу збільшується. І, очевидно, всю її хочуть зробити антирадянською (судячи зі спрямування харківських запитань про групу).

Треба було також залагодити деякі справи.

Щоб спекатись «хвоста» (вони можуть взяти на аеродромі, або навіть і в Москві), вийшов через вікно кабінету, де працювала дружина, і, трохи попетлявши міськими схилами, помчав на аеродром.

У Москві зустрівся з адвокатом Монаховим. Він все хотів, щоб я змінив тактику і став на суто законницький ґрунт. Виявилось, що після окремих постанов московським адвокатам про їхню «непартійну» лінію захисту (вони часто підтримували право підзахисних на переконання, вимагали, щоб під час слідства дотримувались юридичні норми) колегія юристів вирішила не пускати московських адвокатів в інші республіки.

З новин московських був «табірний» процес над Анатолієм Марченком. Його розкрутили на новий термін, тобто влаштували у таборі суд за ст. 190. п.1, сфабрикований з допомогою свідчень наглядачів і кримінальників. Дали йому два роки, хоча лжесвідки плутались, а дехто й пояснив причини своєї брехні. Основний аргументу суду — раз слідство проводив помічник обласного прокурора, то підстав сумніватись в його об’єктивності немає.

Невдовзі відбувся третій суд над Михайлом Рижиком. Його судили за те, що відмовився служити в армії. Встановлений обов’язковий термін служби Рижик уже відбув у 1961–1964 роках, а його хотіли забрати вдруге у 68-му, у зв’язку з окупацією Чехословаччини і намірами СРСР вторгнутись у Румунію.

Суд двічі виправдав Рижика. Втретє його захищав адвокат Монахов.

Після суду я зустрівся з друзями, які були на ньому. Монахов дуже переконливо довів, що звинувачення юридично необґрунтоване. І все-таки Рижикові дали півтора роки таборів. Підстава — небажання Рижика стати окупантом і расова нечистота (єврей). Слідчий Кочеров пересипав допити антисемітськими коментарями.

Один із свідків, військовий, декілька разів починав свої свідчення зі слів:

— Наше третє відділення…

Монахов не витримав:

— Господи, як нам набридло ваше третє відділення…

Каламбур став крилатим.

Москва не скупилась на події.

Без будь-якого суду на психіатричну експертизу відправили члена Ініціативної групи Юрія Мальцева.

Невдовзі зробили обшуки у Н. Горбаневської, Т. Ходорович і А. Якобсона. У Ленінграді ще в червні посадили у психіатричну лікарню у відділення для буйних Борисова, а тепер провели експертизу і проголосили його неосудним.

Петро Якір почав отримувати «обурені» листи «народу»: від Сумського міськвиконкому, від двох кишиневських вчителів.

Вони явно готувались знищити Ініціативну групу — одних в психушку, інших в табори, по одному чи групою.

Ми домовились відмовлятись від свідчень і перетворювати процеси в політичні, в процеси про всезагальне беззаконня влади.

Я попросив у Якіра, якщо мене посадять, ставити мій підпис під листами Ініціативної групи і щоб не вірили жодному слову про мої «свідчення».

У грудні передбачалось святкування 90-річчя Сталіна. В газетах і журналах мали опублікувати ювілейні статті, у типографіях готували плакати з його зображенням. На чолі ювілейного галасу, який готували, був академік Трапезніков, керівник відділу науки і вузів ЦК КПРС. «Науковою реабілітацією» керував академік Поспєлов.

Їм потрібен Сталін, щоб заткнути рота антисталінській аргументації опозиції, щоб повернути ідейний ґрунт для закручування гайок, щоб над країною звівся мрець, що виліз з могили. Вампірська влада не покладала надій на силу свого вампірського лібідо. Їм потрібен був обпльований недовчений «Бог ослов», якого вони ж самі вбили.

Їхній «Бог» помер, вся країна відчуває, як він гниє, а вони пародіюють Воскресіння його антагоніста — Сина Людського, тобто Божого. Це не ніцщеанська тінь Бога, а камінний гість — Мідний Вершник — великий мрець.

Як тут не згадати Марксові слова про мертві покоління, що душать живих?

Олександр Галич співав про це в апокаліптичній пісні — як із запасників підводяться статуї ґенія всіх часів і народів, і по Москві крокують під барабан численні кам’яні Сталіни. І вампіризм Галич підкреслив, і перетворення Мідного Вершника — Камінного гостя — на моторошний парад виродків.

Абсурд, апокаліпсис був постійним тлом репресій.

Тому не випадково у піснях Галича усе більшу роль відігравали історичні аналогії і, зокрема, антагонізм Христа й Сталіна. (В останньому був, як мені здається, елемент перебільшення особистості Сталіна, перетворення його в самого Антихриста.)

Щоденні звістки з усієї країни повністю виснажують москвичів. Нерви на грані.