У карнавалі історії. Свідчення

— підробив виступ академіка Аганбегяна (тобто записав її скорочено; сам академік посоромився приїхати підтвердити своє письмове свідчення про наклепницький запис Алтуняна);

— підписував листи протесту, написав про переслідування у Харкові, відомості з цих записів потрапили у західну пресу.

Я почав сподіватись на 1–2 роки — навіщо ж тоді було перераховувати «чесноти», пом’якшувальні обставини?

Але було сказано — «три роки».

Хтось з громадськості голосно сказав, що так йому і треба. Я процідив у морду цій громадськості: «Фашисти!»

У коридорі знепритомніла дружина Генчика. Всі ми аж захлиналися від ненависті до суддів-катів і з жалю до Рими — вона єдина ще вірила владі.

27-го всі зібрались у Владика Недобори. На стіні портрет Леніна — багато книжок, марксистська література, книжки з історії.

Розповіли про шкільну організацію, нещодавно розкриту в Харкові. План у пацанів був простий: захопити обком партії і всіх вождів області прикінчити у ванні з сірчаною кислотою. У них знайшли якісь підготовчі схеми будинку обкому.

Якийсь харків’янин разом зі своєю дружиною розкидав листівки із закликом позбутися засилля євреїв у партійному й урядовому апараті. Бунтівник вітав політику партії щодо євреїв, але вважав, що вона не досить енергійна.

А процес Алтуняна відбувався під шалену круговерть чуток про сіоністичну групу Алтуняна.

Бахмін розповів, що група московських студентів вирішила розкидати листівки до 90-річчя Сталіна. Я намагався довести, що це недоцільно. Систематичні передруки на машинці дають більше, ніж один раз розкидані листівки. Сил у нас небагато, щоб так запросто віддаватись у лапи КДБ. Сама техніка розкидання не була на висоті. Звичайно, бувають ситуації, коли потрібні саме листівки — після вторгнення у ЧРСР, коли різко піднімають ціни на товари, після якогось відомого й особливо мерзенного акту уряду.

Нарешті ми домовились, що студентів треба відмовити.

Розмовляли, звичайно, письмово, бо не було певності, що нас не підслуховують.

Бахмін розшифровував стенограму суду. Решта сперечалисі про роман Кочетова «Чого ж ти хочеш?» — типовий «антинігілістичний» роман на кшталт дореволюційних, переповненому сексуалізованими наклепами на рух опору. Я провів паралель з «Бісами» Достоєвського. Мета «Бісів» начебто та сама, що й у Кочетові, але там ґеній, бачення реальних пороків революціонерів і лібералів та передбачення сталініани.

Іра Якір заперечувала спільне в «Бісах» і в «Чого ж ти хочеш?». Один з присутніх заперечував ґеніальне у Достоєвського. Я, як завжди у суперечках, намагався знайти близьке мені і в Іри, і в її супротивника.

Від Достоєвського перейшли до Костянтина Леонтьева. Про нього я майже нічого не знав. Розповіла Іра.

Пізно ввечері ми почули за вікном крик. Це кричала Вероніка Калиновська. Вона йшла до нас і побачила міліцію. Ми не розчули її слів, але почали ховати стенограму. Не встигли — увірвалось з десяток лягавих на чолі зі слідчим прокуратури Василем Омеляновичем Грищенком. Від нього почали вимагати ордеру на обшук. Грищенко зовсім не був схожий на добродушного Васю, яким уявлявся з розповідей. Грубіянив, підвищував голос. Лягаві стали біля дверей, біля вікна. Малий Недобори заплакав. Довелося гримнути на лягавих, щоб поводились трохи пристойніше. Почали шукати крамолу. Частину стенограми знайшли одразу. Другу вдалося сховати у них під носом.

Шукали бездарно. Вася увесь час нервував. Його охопив істеричний азарт мисливця.

Наприкінці обшуку наказав Владикові Недоборі одягатись. І нам, приїжджим. Всією своєю поведінкою підкреслював, що заарештує саме нас.

Ми почали вимагати ордер на затримання. До протоколу обшуку хотіли внести зауваження про погрози і грубість Гриценка. Той дозволив, щоб це записала тільки дружина Недобори Софійка.

Коли нас виводили, на сходах стояв Аркадій Лєвін — він прибіг, дізнавшись, що роблять обшук. Ми попрощались, сіли у «воронок» і поїхали. Недобора з напрямку здогадався, що на Холодну Гору, тобто в тюрму.

Що там відбувалось, я описав у статті «Повість про те, як ми з Василем Омеляновичем зробили з Рабіндраната Тагора антирадянщика, і що з цього вийшло».

Нас трьох, без Недобори, після допиту випустили. Я залишився у Владика вдома. Наступного дня Софійка пішла до Гриценка дізнаватись, що з Владиком, я залишився вдома. На душі було нестерпно тяжко. Поставив Владикову платівку «Улюблені пісні Леніна».

І все жахіття нашої історії хлинуло з цих пісень. Ніби диявол цими піснями розігрував свій вічний водевіль.

Ось «Слухай!» — про те, як перегукуються між собою вночі охоронці царської тюрми. «Спускається сонце над степом…» я завжди любив. Це пісня колодників, що бредуть по етапу.

Але сьогодні вона звучала особливо страшно:

Динь-бом! Динь-бом!
Слышен звон кандальный.
Динь-бом! Динь-бом!
Путь сибирский дальний.
Слышно там и тут:
Нашего товарища на каторгу ведут.