У карнавалі історії. Свідчення

Мені вдалось побачити Владика й Володю тільки двічі, коли їх водили в туалет. Я підняв кулака (того ж, що так злякав декого на конгресі ФЕН). Владик відповів. Цей кулак пов’язав нас між собою і з дореволюційними поколіннями. Це кулак єдності й спадкоємності, а не кулак помсти.

Після вироку 11 березня пізно вночі ми вийшли через чорний хід у двір. Поважно покрокував повз нас Вася. Одна з дружин засуджених прокричала до нього:

— Гестапівець! Коли тебе будуть вішати, я сама тобі петлю на шию одягну.

Усі почали її заспокоювати:

— Мотузка й на господарстві згодиться. Він сам здохне.

Коли жінка отямилась, то жаліла про те, що сказала — ми ж не палаємо помстою.

Мені сказали, що мої слова про «фашистів» стали відомі в ДБ і вони шукали того, хто це сказав («громадськість» мого прізвища не знала).

Недобора в останньому слові повторив слова Чаадаева про справжню любов до Батьківщини, про любов з розплющеними очима.

Його судили вороги народу, кати Батьківщини за… наклеп на Батьківщину (під якою вони розуміють державу, що занапащає цю Батьківщину).

Я на декілька днів залишився у Софійки Недобори. Вона сказала, що свідомо завагітніла, щоб не викинули з роботи (а за цим свідомим було важливіше, несвідоме — на всяк випадок зберегти від Владика ще часточку). Потім це повторила ще одна знайома.

Господи, скільки жаху в цій державі і скільки людяної, безпорадної доброти й любові жіночої у жертв держави, у їхніх жіночих хитрощах. Наче Левіафан подивиться на їхніх дітей, на свої «закони», що оберігають материнство.

(Хто зважав на матір, коли заховали від родичів маленького сина Надійки Світличної? Матір арештували, а дитину запроторили в дитячий будинок, приховували, де вона, і тільки після категоричних протестів віддали, та й віддали-бо зовсім вже старенькій бабусі в село, щоб далі від міста. Вже дворічній, дитині заборонили жити у Києві.

Хто зважав на маленьку дочку Ігоря й Ірини Калинців, коли їх заарештували тільки за те, що вони талановиті, що їхні вірші — про Україну, про її страждання й болі?!)

Слухаючи Софійку, я пригадав гасло «пролетарського гуманізму» професійного гуманіста Горького: «Якщо ворог не здається, його знищують». І це сказано було в 30-ті роки!

У думці сам собою народився мій перший і останній анекдот.

Вірменське радіо питає:

— Що таке пролетарський гуманізм?

— Якщо ворог не піддається, його знищують.

— А якщо піддається?

— Теж знищують.

— А якщо ворога немає?

— То його вигадують, а потім знищують.

— А що ж таке буржуазний гуманізм?

— Ворога так само знищують, але не роблять з цього глибокої філософії.

Не встигли отямитись після суду, як уже вигнали з роботи Тамару Лєвіну (за сміливість на суді, за те, що на зборах виступала на захист Солженіцина).

Вигнали за висновками «переатестації». Атестаційна комісія проектного Інституту Дніпросталь обґрунтувала своє рішення таким чином:

«Товариш Лєвіна Т. 3. — кваліфікований інженер, який добре знає проектувальну справу. Підвищує свій технічний рівень, читаючи технічну літературу і відвідуючи заняття з технавчання у відділі… Займає неправильну позицію в оцінці політичних подій. Мав місце публічний виступ тов. Лєвіної на захист письменника Солженіцина… Загальні збори колективу відділу автоматики клопотались перед місцевкомом інституту про те, щоб позбавити Т. Лєвіну звання «ударника комуністичної праці». Тов. Лєвіна Т. З. за технічною підготовкою відповідає посаді старшого інженера, проте, беручи до уваги перераховані недоліки, на даний час їй не слід довіряти керівну роботу в колективі».

Із рішення комісії випливало тільки переведення на нижчу посаду, але директор інституту Литвиненко вигнав Тамару з роботи.

Ще до суду вигнали з роботи свідка Лева Корнілова.

Роман Каплан, друг Лєвіних, прийшов послухати процес. Його не пустили, він, не сперечаючись, вийшов. Після цього йому все одно запропонували піти з роботи «за власним бажанням». Були й інші друзі, яким тільки за те, що вони залишились друзями, довелось мати справу з КДБ.

Коли одну групу самвидавівців розбивали на три процеси, то мали дві мети: більше травмувати їх усіх і довести вищому начальству, що і харківське ДБ не дрімає: аж три політичних справи за півроку! Не виключено й розрахунку, що на подальших процесах і свідки, й підсудні поводитимуться не так стійко. Сталося ж протилежне — у всіх зникла наївна віра у рештки законності. Всі стали твердіші.

Усі ці події відбувались під барабанний бій 100-річчя Леніна. Не зважившись оживити культу Сталіна, оновили культ Леніна.

З усіх газет і журналів на вас дивилось його обличчя. Він махає народові ручкою, показує у світле майбутнє, тримає кепочку, дивиться на карту. І як би людина Леніна не поважала, її огортала відраза до його обличчя, промов.

І те, що його вихваляв поліцейський уряд, неминуче пов’язувало його з брехнею і терором влади.

Над Москвою вночі раптом з’явилась його освітлена прожекторами голова — на тросі, спущеному з дирижабля. «Явлення Леніна народу», «воскресіння з мертвих».