У карнавалі історії. Свідчення

Потрапили мені й книжки радянських психоаналітиків Єрмакова, Вольфа та інших про Пушкіна й Шевченка. Убогість цих праць вражає. Що з того, що Пушкін боявся одружуватися з Гончаровою, що в Шевченка була схильність до педерастії і що «Ніс» Гоголя виявляє його кастраційний комплекс? І то якби довели! А вони тільки жонглюють символами. Який все це має стосунок до геніальності й культури? Дивна це наука, яка зводиться до доказів того, що ґеній має статеві органи і ті чи інші психічні збочення. Адже сенс у тому, щоб показати, як культура сублімує ці статеві особливості, як вона, наприклад, перетворила анально-садистичні нахили Толстого на толстовство, з його боротьбою за чистоту й добро і прагненням до системності у філософії.

Коли я вперше прочитав «Любов і ненависть» Шевцова, я несподівано відчув своєрідне психічне отруєння. Два дні я дратувався, підозрював усіх в підлості й гидких вчинках. Якась ненависть до світу, до людей, до дружини, до дітей. І тоді я не тільки зрозумів, а й відчув на собі жах фашизму в душі кожної людини.

Шевцов має в собі величезний заряд антилюдського і провокує антилюдське в душах читачів. Я перейшов до аналізу духовної неповноцінності цих письменників, від їхнього сексуального маразму до несексуального. В обох — плітки, донощицтво, підглядання у ліжко ворога. Після появи першої частини «Любові й ненависті» «Новый мир» писав, що вона переповнена підгляданням у листи й щоденники. У другій частині книжки це змінилося розгулом сексу, приписаного жидам.

Головне у цій психіці — презумпція провини всіх, що навколо. Це інквізиторська, підла свідомість. З нею тісно пов’язане маніхейство — поділ світу на абсолютне добро й зло: «наші» й «вороги». Те, що у «наших» погано, — приписується ворогові. Всередині «нашого світу» все взаємозамінюване, не індивідуалізоване. Тому слова Леніна про Толстого майже дослівно вживаються для характеристики Маяковського. Ліля Брік, жінка, яку любив Маяковський, в обох як жидівка переходить у табір ворога, така ж доля «жовтої кофтини» футуриста Маяковського, сам футуризм віддається жидам. Нав’язливу ідею Шевцова — «троє в постелі» — запозичено із зітканої біографії Маяковського й віддано жидам.

Найдивовижніше — у тому, що, наділяючи ворога своїми вадами (плітки, наклепи, підлі методи боротьби, підглядання за жінками, садизм, хлестаковщина у Кочетова), автори менш чи більш неусвідомлено показують, що й позитивні герої мають ці вади. У книжці Кочетова «Секретар обкому» негативний герой поет Птушков біографічно Євґеній Євтушенко. Але в нього пороки самого Кочетова. В обох письменників є плюс-автопортрети і мінус-автопортрети. Мінус-автопортрети обоє авторів наділяють вадами, усіма символами поганого (Птушков — петушков, півник-підглядач). Але у плюс-автопортретів усі ці вади також є, хоча автор і приховує їх.

Коли згодом я читав критику К. Юнга, то дізнався, що мінус-автопортрет відомий у науці як «Тінь», що проектується на ворога.

Маніхейство та інфантилізм в обох позначається на мові — вона штампована. Вони обоє мислять словоблоками. Словоблоки містять емоційно-позитивну оцінку «думки». Ось Шевцов дає позитивну характеристику плюс-автопортрета — Глєбова («В ім’я отця і сина»). Читаю і чую знайоме. Я це в школі зубрив.

«Дивовижний сплав суперечностей: безумне молодецтво й тверезий розрахунок, майже дитяча довірливість і холодна підозріливість, доброта і злопам’ятність».

Нарешті згадую — та я ж за це п’ятірку в школі отримав! Це Фадєєв про молоде покоління, про молодогвардійців. Шукаю у Фадєєва.

Так, але не зовсім. Починаю зіставляти. Ритм фрази той, але трохи зіпсутий. Слова трошки інші. Починаю розуміти, чим добрий метод зіставлення цитати та її спотвореного варіанту: спотворення характеризує того, хто спотворював. І справді, все, що я знаходив у Шевцова за допомогою інших методів аналізу, тут є. Це й інфантильність («майже дитяче»), і «злопам’ятність», і «доброта» замість «любові до добра», і «тверезий розрахунок» злопам’ятного негідника, і безумство боротьби, і хвацькі наскоки на Пастернака, футуристів, жидів.

Від Фадєєва майже нічого не залишилось, а в цілому звучить як щось позитивне. Молекула, словоблок фадєєвський, атоми ж шевцовські.

Що глибше я занурювався в аналіз сталінізму-фашизму й моїх «орлів», то більше вагався між двома тенденціями своєї статті. Одна — психоаналіз, обґрунтування для радянських читачів науковості фройдівського методу. Інша — публіцистика, удар по морді сталінізмові, який наростає в країні. Одне другому перешкоджало. Науковість страждала від гарних слівець, дотепів. Публіцистика — від перевантаженості фактами, цитатами, доведеннями, від деталізації.

Одні друзі лаяли за публіцистичність, інші — за перевантаження доведеннями.