У карнавалі історії. Свідчення

Постійне нервове напруження, ненормальні умовини життя, неприродне переплетення особистого й загального призводять до того, що в гострій фракційній боротьбі набуває важливої ролі персональне сміття, симпатії й антипатії. Особливо це помітне на еміґрації, на засланні, в період тимчасового затишку чи поразки, коли особисті взаємини висуваються на перший плян і об’єктивна криза руху набирає рис особистих міжусобиць. У найбільш саможертовних і часто авторитетних революціонерів основною причиною розбіжностей є фанатичне служіння принципові, яке породжує настанову на відмінність, що доводить дрібну розбіжність до її логічного завершення, перетворюючи її в принципову розбіжність. І часто боротьба йде не із-за справжньої розбіжности, а із-за майбутньої розбіжности, в яку може вилитися сьогоднішня.

В остаточному підсумку революція захлинається в крові кращих представників усіх революційних напрямів, а перемога дістається позафракційному «болотові» на чолі з Бонапартом.

З історії попередніх революцій варто винести хоч би цю науку.

Це особливо важливо тепер, коли майбутнє навряд чи зможе виправити криваві наслідки взаємної різанини поміж відтінками прогресивних рухів.

Тому настановою демократичного руху в СРСР повинна стати настанова на синтезу, на союзи. Природно, не ціною уступок у принципах гуманізму, свободи й демократії. Синтеза — це не мішанина «всякої всячини», синтеза має на увазі спектр різних чітко відображених течій, об’єднаних єдиною демократичною основою. Це потрібне й можливе зокрема тому, що всі ми, радянські реформісти, за еволюцію нашої країни, а не за збройну боротьбу, яка в сучасних умовах у країнах-гігантах засуджена на провал і може лише спровокувати атомну катастрофу.

Найважливішою умовою союзу з боку марксистів, атеїстів і росіян є їхнє розуміння фактичної нерівности з ними представників інших течій і націй. Почуття «вини» — хай мимовільної й навіть «нереальної» — за свою близькість до сталінізму, близькість формальну, зрозуміння своїх «переваг» над іншими представниками демократії повинні допомогти їм перебороти шабльон формальної рівности відносин і вимог одного до одного.

Ми, комуністи, соціяльні демократи, повинні шукати й підтримувати в політичних демократів, які борються за політичні права, у релігійних демократів, які боряться за свободу світогляду, у національних демократів-патріотів не тільки те, що спільне в нас з ними, але й намагатися зрозуміти їхню правду, засвоїти й присвоїти її, тобто зробити її своєю правдою, розвинути її до рівня нашої правди, якщо їхня правда однобічна. Боротьба з їхньою ідеологією, як ідеологією часткового, однобічного гуманізму повинна проводитися передусім з позицій їхньої правди.

Ми переборемо їхню частковість, переборовши свою, переборюючи свою неповноту, ми притягнемо на свій бік усе близьке нам, відштовхуючи від наших союзників реакційне крило національної, релігійної й політичної демократії, прискоривши тим самим природний процес внутрішньої диференціяції як їхньої, так і нашої течії.

Якщо російський демократ, зустрінувшися з виявом українського шовінізму, відвернеться від національної проблеми українців і навіть більше — стане розглядати ввесь український рух як реакційний, — він посилить шовіністичне крило українського руху й сприятиме наближенню шовіністів і патріотів одних з одними.

Якщо наші потенційні союзники не бажають іти разом з нами, то це не дає нам морального права відвертатися від їхніх проблем — ми повинні їхнє діло зробити нашим, хочуть вони цього чи ні.

Ми розглядали настанову щодо союзників. До ворожих рухів настанова, природно, інша. Вона полягає в намаганні до чіткого ідейно-політичного розмежування з ними, у розкритті їхньої антигуманної й реакційної суті, якщо, як це звичайно буває, ця суть окривається за частковим демократизмом.

З цих позицій політичним ляпсусом, очевидно, виглядає підпис Солоухіна під листом в оборону Солженіцина — і не тільки тому, що Солоухін брав участь у цькуванні Пастернака.

Усе ж таки, мабуть, ще важливішою є настанова на зрозуміння ворога. Адже антигуманізм виростає на реальному ґрунті й живиться тією ж дійсністю, що й гуманізм. Тому треба не лише розкривати антигуманізм тих чи інших реакційних течій, але й виявляти глибинні причини постання антигуманізму, значить, зрозуміти його «правду» і розкрити цю «правду» в нашу правду, позбавивши тим самим ворога його джерел.

Яскравим прикладом антигуманізму може служити антисемітизм. Енгельс визначив антисемітизм як «соціялізм для дурнів». І не випадково гітлерівці називали себе націонал-соціялістами. Фашисти підхопили сліпий національний і соціяльний протест і спрямували його проти вигаданого ворога. На жаль, Комінтерн ігнорував «соціялізм» фашистів, підмінюючи теоретичну аналізу загальними фразами й такими ж загальними льозунґами, що кінець-кінцем змішав фашизм з соціял-демократією й розколов робітничу клясу, а це неухильно привело до «дружби й миру» з фашизмом.