У карнавалі історії. Свідчення

У Франції прочитав «Історію хвороби Леоніда Плюща», своєрідний некролог собі. Зворушливо до сліз. Як і личить некрологу, персонаж майже янголятко, тобто не я. Збірку підписала Т. С. Ходорович (живе нині у Франції), та разом з нею складали й писали збірку моя дружина й Майя Каганська. Щодо Майї мене вже питали, чому я не згадав її в Карнавалі. Не згадав багатьох. Але саме про неї написав, приховуючи (за занадто прозорим М. К.), бо в той час вона ще не виїхала в Ізраїль, жила в Києві, як дисидент явно не виступала, над дисидентами кепкувала й мала деяку рацію. ДБ знало про нашу дружбу, але для чого було додавати матеріял проти неї? Блискучий літературознавець, вона допомогла мені гострою критикою моїх «народницьких» смаків та ілюзій, мого позитивізму. Допомогла і в перших літературних спробах, коли я працював над психоаналізою радянського фашизму. В цьому виданні книги я проставляю її ім’я, як і ім’я ще кількох людей. Серед них колишня акторка «Березолю» Ірина Дмитрівна Авдієва, що ввела нас з дружиною у світ вкраденої у нас світової культури, що через безодню соцреалістичної некультури передала нам естафету культури початку сторіччя й загублених 20–30-х років, не лише російських, але й українських. Завдяки їй я проминув такий звичайний у процесі дерусифікації малоросів етап, як українофільство, що є реакцією на комплекс національної меншовартости. У попередніх виданнях я розповідав про неї під кількома іменами. У 68–69-х роках ми розійшлися і то досить різко, бо вона вважала, що дисиденти несуть бєсовщину й нову громадянську війну… Як не сумно згадувати наш розрив, та ми завжди вдячні їй, як вдячні долі й за тих, з ким познайомилися пізніше, увійшовши в активну самвидавівську діяльність. Думаю, не буде великим перебільшенням, що завдяки участі в демократичному рухові ми познайомилися з найкращими людьми України й Росії. Розірваний ланцюг історії все більше й більше ставав цілісним. Так наші уманські «бабусі», есерка К. Олицька, українська політична діячка Н. Суровцева і їхня московська подруга, «махнівка» З. Б. Голумбієвська-Андрєєва, продовжили історичну естафету Авдієвої далі вглиб часу. Історія на наших очах, в наших очах повертала свій сенс.

Кілька друзів дорікали мені, що я приписав їм слова, яких вони не говорили. Що ж, пам’ять є пам’ять, хоч я й намагався бути точним у випадках, коли називав імена (хіба дещо змінював з конспіративних міркувань). Читаю спогади знайомих і незнайомих людей — і хапаюся за голову: та не так воно було! Гірше, мабуть, у випадках неназваних осіб. Хотів би застерегти тих, хто пізнає в них себе. Компенсуючи своє невміння творити образи, я свідомо ліпив такі персонажі з кількох чимось подібних між собою людей і навпаки — розбивав одну людину на кілька фігур. Хоч як ми боролися з розвитком революційної злости в собі, та перечитуючи книгу, бачу, що позбавитися радикалізму не вдалося, книга писалася за свіжими слідами й оминути загострення суперечок, неприйняття тої чи іншої позиції, людини не вдалося. У деяких місцях знімаю прізвища…