У карнавалі історії. Свідчення

Як науковця, мене завжди цікавило питання: «Ну, добре, вони сфальсифікували моє божевілля. Але де в мене внутрішні гарантії, що я не шизофренік?» «Філософську інтоксикацію» визнаю. Було… І не лише марксистська. (Якось питав у кюре, члена Політбюро Еспанської компартії: «Як це Вам вдається. Ви ж пацієнт Дніпропетровської психтюрми…» Сміється: знаю.) Що шизоїд, в цьому не сумнівався до всіх експертиз. Але ж то тип психіки. Мій колишній приятель вважає всю українську культуру шизофренічною, а російську — маніякально-депресивною. Але не в цьому річ. Чим більше зустрічався з божевільними (особливо на Заході), тим ясніше ставало, що нема абсолютної межі між нормою й паталогією. Ось, наприклад, симпатичний, розумний N. Я його бачив цілком здоровим у тюрмі. А тепер переді мною очевидно хвора людина. Захворів він завдяки лікарям, чи був хворим до тюрми? Американський психіятр після бесіди сказав мені, що ще рік-два такого інтенсивного лікування, і в моєму мозкові стались би незворотні біохімічні зміни… Тому має йтись не про те, чи хворий, чи здоровий, йдеться про соціяльну загрозливість думки, репресивність лікування, неправове ставлення до хворого, про те, хто й для чого ставить діягноз. У соцтаборі (майже у всіх соцкраїнах) діягноз і покару призначав король Лесі Українки.

Перечитуючи український та російський тексти, бачу, що кожне видавництво вибирало те, що хотіло. А я тоді не хотів перечитувати. Дещо доведеться доповнити з російського.

З того часу багато чого змінилося. Не лише я, а й інші еволюціонували. Змінилися й мої оцінки людей. Про деяких не знав, що стукають (одного все ж викину, бо доведеться забагато про нього писати, лізти в психоаналізу тощо). Інші виявились кращими, ніж здавалось. Я б із задоволенням викреслив компліменти десяткові людей, наприклад, компліменти Морозові (саме тоді над ним нависла загроза божевільні), та це було би брехнею про той час. Зняв би злі репліки про наших лібералів, дехто з них зміг випростатись і навіть частково повернути свій талант. Та й покаялись — кілька людей. Найтяжче мені з Дзюбою. Коли написав дуже злу передмову до французького видання «Інтернаціоналізму», то В. Некрасов публічно звинуватив мене в бєсчєловєчності. Я ж у приватному листі дуже гостро звинуватив його в зєвачєствє, егоцентризме, наплевательстве на окремих людей та й усю Україну… Жаль, що посварились, та інакше я не міг, і не зміг би сьогодні. Пошану до нього зберіг. Як і до Дзюби. Наперекір закономірності падіння таланту тих, хто здався, його талант мислителя-культуролога зріс. Якби (завжди в історії України оте Шевченкове «якби»!) було прийнято його програму зцілення української культури, то ми мали б шанс уже бути в Європі… Я знав, що він знає про мої писання проти нього (наївна редакція «Українського слова» подарувала панові Міністру надрукований в них «Інтернаціоналізм»), та це не завадило ні йому, ні мені в спілкуванні й співпраці. Коли ми отримали відкритого листа В. Стуса до Дзюби, то жалкував, що не мав раніше, замінив би свою передмову цим листом… Щоб вже закінчити з цією болючою темою, згадаю телефонічний дзвінок 76-го року, від Ірки-Якірки: «Чому ти так гостро написав у „Монді“ про Красіна, і так м’яко — про батька?» їй я пояснив, а читачеві… Перед очима моєї дружини стоїть Петро Якір, якого бачила після його звільнення. Блідий, як крейда, тотально знищений прохає в неї… простити. Людина зламана ще в сталінських таборах, алкаш. Це — останнє — використали. З Красіним складніше. Думаю, що його головною слабкістю було вождівство, переоцінка себе як лідера антикомуністичної опозиції. В еміґрації публічно каявся, але ми бачили, що нещиро, із внутрішнім прагненням повернути собі лідерство. На покаянний особистий лист я йому не відповів. Вдруге покаявся вже всерйоз. Передав через Н. Світличну, щоб я йому простив. Я відповів, що простив ще в тюрмі, але за себе, не за інших. То нехай йому прощають вони. Чи Бог. Жорстоко. І все ж, — як інакше? Скільки інших загублених доль, з його вини… Не я суддя…