У карнавалі історії. Свідчення

Чому мене запроторили саме в божевільню — ясно. Вже в 69-му моєму приятелеві гебіст сказав, що «твій шеф вже в божевільні, шизофренік». Яка там експертиза, для чого? І все ж є кілька неясностей. Чому в 69-му підготували непогану амальгаму (спекуляція книжками, порнографія, антирадянська й дійсно наклепницька, брехлива література), провели кілька обшуків та допитів й… не посадили. Щодо мого слідчого, один дисидент підозрює, що той був по-своєму порядний, не дуже старався знайти компромат і навіть декому трохи допомагав. Сумніваюся, хоч такі випадки дійсно бували… Більш цікаве питання — для чого провели аж три експертизи? Київські психіятри в ті часи не готові були ще прийняти теорію й практику репресивної психіятрії. Психіятр, що провадила мою експертизу, поставила досить незручний для ДБ діягноз — психопатія. Знаю, що й іншим дисидентам, серед них і Стусові, вона ставила легкі діягнози. За що, мабуть, слід би було їй подякувати. Але чому в Москві, після діягнозу Лунца провели третю експертизу, Снєжневського, який зняв політичне забарвлення моєї шизофренії та її параноїдний розвиток? Я пояснював це своєю тактикою з ним. Знаючи, що йому хотілося виглядати в очах Заходу й радянської інтеліґенції порядною людиною, у розмовах з ним я досить прозоро натякав, що мій випадок стане загальновідомим. Але для чого взагалі була ця експертиза? Мою експертизу, разом з кількома іншими, готували для західних психіятрів, і потрібно було зробити її бездоганною, науковою? Мабуть. Один з цих західних психіятрів признався мені, що, прочитавши мою історію хвороби, повірив у цю хворобу, хоч і не погоджувався з потребою насильного лікування. Але… ось недавно з Інтернету отримав секретні матеріяли про арешти, які ДБ подавало в Політбюро. Там мене пов’язують з групою Якіра-Красіна (не було такої групи, були вони двоє, які порушили нашу, більшости членів легалістичної Ініціятивної групи захисту прав людини в СРСР, заборону вступати в будь-яку підпільну, закордонну організацію). А це означає, що, можливо, ДБ готувало для мене «шпигунську» справу, «ізмєну Родінє» (розстрільну, тим вони й ламали Красіна й Якіра), і для цього їм потрібно було швиденько вилікувати мене та зробити осудним. Такі фокуси пробували провести з М. Плахотнюком уже в Дніпропетровську. Щоб закінчити з репресивною психіятрією, наведу ще кілька міркувань і фактів. Вже після виходу в світ французької версії книги прочитав в «Осінній казці» Лесі Українки точне зображення майбутніх психушок. У неї король вводить цю репресивну новину, бо королівство почало хитатися, а він хоче виглядати благодійником народу. Система психушок виникла в часи хрущовської відлиги й перших років брежнєвщини, коли наші королі відмовились від безумства сталінських репресій. Трохи пізніше прочитав про майбутні психтюрми у німецького містика Р. Штайнера, який вважав, що при подальшому розвитку матеріялістичного, позитивістичного ставлення до людини, будь-які духовні пошуки будуть розглядатися як хвороба й лікуватимуться. Таким чином, ще до комунізму в Європейській суспільній атмосфері вже відчувалося щось, що свідчило про можливість розвитку тюремної системи в цьому напрямку… (Сам Сербський вважав, здається, усіх революціонерів божевільними і мав для цього досить багато фактичного матеріялу).

У радянських умовах такого типу ідеї попали на сприятливий ґрунт невігластва лікарів. Серед дніпропетровських «врачек-палачек» згадую лише кілька садисток. Інші — жінки з порушеною сексуальністю, або просто темні, неосвічені, забиті життям, які дійсно не могли зрозуміти, чому й для чого дисиденти ризикують собою. Вже в час перебудови свердловський кінорежисер брав інтерв’ю у лікарів та їхніх жертв. Вислухавши мене, запитав: «Як Ви пояснюєте той факт, що вони аж шаленіли, коли чули Ваше прізвище, а у Вас такої ненависти нема?» Це вже з психології катів. Можливо, до мене вони кипіли особливою ненавистю тому, що вислизнув з їхніх пазурів… Пригадую лише один випадок, коли пережив злу радість від приниження катів. Це було в Гонолулу, на міжнародній психіятричній конференції. Коли повз мене проходили Снєжневський, Наджаров, Морозов, я насолоджувався помстою, початком нового Нюрнберґу: «Ось я, що був для вас ніхто, таборовий пил, піддослідна тваринка, нині свідок звинувачення, за яким ви — міжнародні злочинці». (Не забуду розповіді однієї американки. Снєжневський підійшов до неї, поплескав по щічці і запитав: «Невже я схожий на ката?» Оця щічка її добила: «Що це значить?» Відповідаю: «Так Ви ж не справжній психіятр, а жінка».)