У карнавалі історії. Свідчення

Був ще один закид. Його зробив після виходу в світ російськомовного «Карнавалу» В. Максимов. Він звинуватив, що я за марксистським звичаєм написав донос на партійних циніків, анти-комуністів. Ні, писав я про них, зважуючи те, що знало ДБ, зважуючи й їхній цинізм, що збігався з цинізмом самих гебістів… Відбрехатись їм було б дуже легко, вказавши на мої наклепи на Щербицького, Овчаренка, Брежнєва… І все ж, боюсь, що справді, на бажання, ДБ могло використати проти них мою книгу… Те саме щодо моїх конспірацій. Я міняв націю співрозмовників, місце, ситуацію, але тепер бачу, що конспірація погана. Стосовно шефа нашої лабораторії маю закиди сумління, бо з конспіраційних міркувань погіршив його образ. Заднім числом можу розкрити, що він був одним з тих небагатьох, хто підписав мого листа на захист арештованих українських націоналістів. Погіршив, бо не бажав, щоб вони знищили його справу. Чи врятував він її? Мабуть, ні, як своєю партійністю академік і член ЦК Глушков не врятував, а загубив українську кібернетику… І все ж, якщо я завдав комусь шкоди, то жаль… Є якась страшна логіка боротьби, коли замість роздумів і пошуків спільної істини, людина повинна вибирати просте: так — ні, ворог — союзник. І хоч дисидентство й виробило свою етику толерантности до ворога чи слабака, але оця сама логіка давалася взнаки майже в кожного, в мене — теж. Не озлобитися — тяжко…

На жаль, нового Нюрнберґу, міжнародного суду над комунізмом так і не відбулося. Небагато хто покаявся, й особливо це вражає щодо ґебілів у рясах, що вчать паству каяття. Дуже не люблю оте російське публічнеє покаяніє, з роздиранням сорочки й душі, але дивно, як вони всі (майже) легко простили свої злочини. Тому й суду не було. Добре німцям — їх розбили… Я проти переслідування комуністів (довічне ув’язнення, розстріл якомусь 100-річному катові, чи навіть Кагановичеві, Молотову, Морозову, Наджарову?), але суд юридично-моральний потрібен. Без нього маємо те, що маємо. Колишні експропріятори приватної власности експропріювали так звану всенародну власність і продовжують грабувати народ. Гірше, вони привласнили наші гасла демократії, незалежности, й навіть церкви. В Росії ідуть ще далі, створюючи дикий капіталізм під прапором християнства і все того самого месіянізму Святой Русі.

Недавно, ще дехто з дисидентів жалів, що боровся з комунізмом — новий звір їм здається ще паскуднішим за попереднього. Я не жалкую, може тому, що був марксистом і не мав ілюзій щодо демократії. (Навпаки, моє розчарування було позитивним щодо неї.) Жаль, очевидно, що народ плутає демократію й дєрьмократію, але це свідчить лише про те, що роз’яснювальна, просвітна функція дисидентства не вичерпала себе. Власне, дисиденти не були революціонерами в сенсі Леніна. Не було нової утопії раю на землі. Для нас — майже всіх напрямків руху опору — не йшлося про владу. Чи випадково те, що серед сучасних магнатів, нових руських чи українців, нема жодного дисидента, хоч очевидно й були нечесні, непорядні дисиденти (про Гамсахурдію не згадую, бо це не з наших країв, та й був він лише іграшкою в руках ДБ)? Не потрапили вони і до влади, хіба що кілька опинились біля неї. І це свідчить, що «ми чесно йшли», хоча якісь зерна неправди й можна знайти в дисидентському русі. Окрім того, не будемо переоцінювати роль дисидентів у зникненні радянської влади. Не ми звалили комунізм, не ми звалили імперію. Запам’яталася одна київська зустріч 95-го року. Після довгої й цікавої розмови з О. Забужко біг на останнє метро. Дядьо мого віку показав, куди бігти, й по дорозі розказав про себе (про мене ж дізнався під кінець розмови). Не лаяв ні дєрьмократію, ні націоналістів, лаяв лише Леніна й пломбований вагон: «ізмєннік». Науковець, інженер, працював в органах, тобто в їхньому якомусь Інституті. «Ви ж знаєте, платили нам добре. І ось кажу батькові в 64–65-му році: «Скоро тут все розвалиться. Поки не пізно, купимо тобі хату під Києвом». Я так і присів. Це тоді, коли ми (чимало з нас) ще мріяли полагодити цю країну, у всякому разі не думали, що ще за нашого життя вона лусне, товариші з органів уже розуміли, що це станеться ось-ось. Дійсно, «я — політіческій, піонера в попку клюнул». Так і хочеться доточити оце до назви книги «я піонера в попку клюнул». Скільки було ще наївности в нас. Розвалили імперію самі володарі, бо хотіли позбавитися «вериг комунізму» (В. Шульгін), які заважали їм відверто, прямо, законно користуватися привілеями нового класу, але вже не «комуною», а персонально, родинно, «цивілізовано», «як люди». Розвалили, бо вже не могли керувати по-старому, бо народ теж не хотів жити по-старому. Кріт історії рив глибше, ніж це здавалося класикам марксизму-ленінізму, а іронія історії щодо них самих окошилась сарказмом…