У карнавалі історії. Свідчення

Мене познайомили зі скульптором Василем Степановичем. Спеціальної освіти у нього не було, а працював він скульптором, в основному робив на замовлення пам’ятники Леніна. Я часто бував у нього в майстерні. Єдиною естетичною категорією у нього був метраж: «Ленін двометровий», «Ленін метровий» і т. д. Він особисто волів двометрових — робота майже та сама, а платять удвічі більше. До Леніна ставився з певною повагою, але не дуже великою: робота привчила його бути байдужим до вождя. Пам’ятники він робив швидко — набив руку. Але затримувала художня рада: без її схвалення ніхто не міг купити пам’ятник (купували колгоспи, радгоспи, районні й міські ради). Основним художнім критерієм, як казав Василь Степанович, була міра відхилення від встановлених стандартів — Ленін сидить у задумі, Ленін стоїть і показує рукою в далечінь, Ленін стоїть і тримається за кепочку і ще два-три варіанти. Якщо рука повернута на декілька градусів убік — відхилення від стандарту — пам’ятник вважався поганим.

На самому початку нашого знайомства він розповів мені, що після фронту в нього було дуже погане здоров’я, лікарі махнули на нього рукою, але він врятував себе завдяки заняттям хатха-йогою. Тепер він щодня по дві години займається йогівською гімнастикою. Навчився виділяти життєву енергію — прану, з допомогою якої може знімати будь-який біль, знижувати температуру хворого. Я розповів про його можливості завідувачеві відділу біокібернетики професору Амосову. Той зацікавився.

Василь Степанович зустрівся зі співробітниками Амосова і висловив свою заповітну мрію: якщо вчені пересвідчаться у його здібностях, то він був би радий закинути «мистецтво» і працювати штатним співробітником інституту, щоб присвятити весь час вивченню на собі можливостей йоги.

Амосов виділив Василеві Степановичу десятеро післяопераційних хворих, щоб той зняв післяопераційні болі. У дев’ятьох хворих болі справді зникли. Амосов подякував йому, але сказав, що експеримент ні про що не свідчить, бо не виключено можливе навіювання. Василь Степанович ображено сказав, що це завдання вчених виключити з експерименту всі відомі науці фактори знеболювання, а сам він тільки піддослідний.

Через декілька місяців ми з Василем Степановичем пішли на лекцію Амосова.

Після лекції посипались запитання. Якийсь юнак запитав: «А правда, що у вас проводились експерименти з якимось йогом?»

Амосов відповів: «Так, проводили. Нічого не вийшло. Цей йог почав вимагати грошей за свою участь в експерименті. Який же це йог, коли він грошей прагне?» Публіка розсміялась.

Задля красного слівця добродій професор не посоромився оббрехати чесну людину.

Серед ліберальної публіки вважається, що Амосов — страшенний радикал, чудовий вчений. Насправді — Хлестаков від науки, чудовий дилетант. Зараз він, при всьому своєму радикалізмі, вже академік і депутат Верховної Ради.

Амосов був учнем фізика, академіка Лашкарьова, який до війни захоплювався телекінезом. Амосов розповідав мені, що у Лашкарьова по кімнаті літали різні предмети. Незважаючи на своє скептичне ставлення до телекінезу, я з рекомендацією Амосова пішов до Лашкарьова додому. Лашкарьов зустрів приязно, з цікавістю розпитував про наші телепатичні досліди. Я попросив його розповісти про довоєнні експерименти. Лашкарьов відмовився — це було давно, йому значно цікавіші мої плани, моя методика.

Учні Лашкарьова пояснили мені, що Лашкарьова та його друзів свого часу посадили за їхні досліди у концтабір і тепер він не хоче ворушити минулого. За декілька років Н. В. Суровцева, яка знала Лашкарьова з табору, підтвердила це.

На цьому мої зустрічі з «телекінезом» не завершились. Якось між іншим мені трапилась газета «Киевский пролетарий» за 1925 рік. У газеті розповідалось про «чудо на Саперній слобідці». До самотньої жінки приїхала її сестра. Одного разу сестри побачили, як по квартирі почали літати предмети — мильниці, поліна і т. д. Жінки перелякались і викликали міліцію. Міліціонер прийшов, подивився на безладдя у повітрі, витягнув пістолет і вистрілив у стелю.

Що міг ще зробити міліціонер у боротьбі з телекінезом?..

Поліна й мильниці не злякались…

Прийшли агенти ДПУ. У цих логічне мислення розвинуте трохи більше, тому вони відразу ж заарештували сестру-гостю, але невдовзі відпустили, бо коли її не було, предмети хуліганили й далі. Запросили вчених. Невропатолог академік Маніковський і якийсь професор приїхали, подивились і сказали, що наука знає такі факти, але поки що не може їх пояснити. Нічого надприродного тут немає, і в майбутньому знайдеться матеріалістичне пояснення.

Я зібрав довідки про Маніковського й довідався, що його син, професор Маніковський, працює у Жовтневій лікарні. Коли я запитав у професора про випадок, описаний у «Киевском пролетарии», він похмуро подивився на мене й сухо заявив, що він такими речами не цікавиться. Я пригадав академіка Лашкарьова…

Але годі про чудеса, адже я вже підійшов до жовтня 1964 року. На пленумі ЦК КПРС скинули Хрущова. На радощах я прийшов на роботу напідпитку. Антономов спитав — з якої це речі я випив? Я пояснив.