У карнавалі історії. Свідчення

Тут він обірвав розмову, кудись вийшов. Повернувся і сказав, що робочий день у КДБ закінчився і що я повинен прийти через день. Нікіфоров також попередив, щоб я нікому не розповідав про нашу розмову.

(Перечитав я щойно цю розмову і, на жаль, побачив, що правильно виклавши зміст, я покращив аргументи кагебіста — вони були більш розпливчасті, беззмістовніші. Та й сам я, здається, відповідав менш чітко).

Прийшовши додому, довідався, що по Таню також приїжджали і возили її в КДБ. Її запитали, чи знала вона про листа. Вона відповіла: «Так».

— Чи ви підтримали чоловіка в намірі писати цього листа?

— Ні, бо я вважаю, що такі листи не можуть дати ніякої користі.

— Чи ви згодні із змістом листа?

— З деякими думками — так. Культ Хрущова не повинен повторитись. З антисемітизмом я також стикалась. Але політикою я не цікавлюсь і тому про суть поглядів мого чоловіка нічого сказати не можу.

На наступному допиті розпитували про те, хто допомагав писати листа, хто про нього знав.

Я говорив тільки про тих, кого вони вже знали: про дружину, про Еда, про дівчину, яка передала листа.

Потім вони почали докладно розпитувати про мої погляди на радянські порядки.

Я охоче відповідав. На жаль, це роблять майже всі новачки у КДБ. Важко повірити, що людина, яка усміхається до тебе, зовсім вже дурна й підла, і здається, що її можна переконати, якщо й не в істинності своїх поглядів, то у своїй чесності, в тому, що ти не анти-радянщик.

Вони почали вимагати статистичних даних — на підтвердження моєї тези про погане матеріальне становище робітників і селян.

Я відповів, що у нас в країні потрібних для висновків статистичних даних немає зовсім, що вони засекречені.

— А ви шукали?

— Шукав.

— Де?

— У бібліотеці Академії наук.

Врешті-решт вони все-таки довели мені, що я погано шукав. Я це визнав.

— Дивно, ви ж математик, а не любите використовувати цифри про стан економіки, зарплати і т. д.

— Що ж, допоможіть мені знайти ці дані.

— Що ви, у нас і без цього багато роботи! Ми вам радимо не поспішати з висновками і нічого не писати, поки не вивчите статистики.

Як математик я погодився з відповіддю.

Опісля, скільки я не шукав потрібних даних, так і не знайшов, або ж знаходив надто вже узагальнені цифри, які не дають змоги вивчити розрив в оплаті праці чиновників, робітників і селян.

Все-таки знайшов деякі кумедні речі у методах радянської статистики. Наприклад, виявилось, що у США виробництво цукру не лише не зросло, але й знизилось. Я зібрав довідки. Справді, цифри не брешуть: американці досягнули рівня виробництва цукру, який потрібен для задоволення потреб населення.

Темпи паровозобудування у СРСР набагато вищі, ніж на Заході, тому що там перейшли на… тепловози, на електровози і тому, що більшість населення надає перевагу автомобілям.

Коли говорять про зменшення злочинності, то наводять, мабуть, правильний відсоток. Вся сіль у тому, що за точку відліку беруть післявоєнне десятиліття з типовим для воєнного і післявоєнного часу високим рівнем бандитизму, крадіжок, спекуляцій, хуліганства і т. д. Вказують тільки відсоток, а не кількість злочинців. (Проте ніщо їм не перешкоджає публікувати дві відмінні одна від одної статистики: одна для ЦК, Верховної Ради, Ради Міністрів, КДБ і МВС, інша — для народу і закордону.)

Після розмови в КДБ у лабораторії відбулись збори. Тут не доводили, що я не маю рації по суті, — з цим мовчки погоджувались, або ж не цікавились, — а говорили про безглуздість таких листів, про загрозу для всієї лабораторії, про те, що кожному треба займатись своїми професійними справами, а не лізти в ті галузі, в яких ти дилетант. Тоді я поставив питання про семінари й політзаняття.

— Але ж як пропагандист ти не виступаєш проти влади? Ми будемо наполягати перед КДБ, щоб тебе залишили пропагандистом.

Всі бачили парадокс — я, єдиний марксист у лабораторії (не вважати ж за марксиста члена партії, він просто не цікавився ідеологією), — і єдиний неблагонадійний. Ті, хто розумніший, — підсміювались з цієї ситуації, хто дурніший — дивувався: чого ж мені треба, якщо я визнаю офіційну ідеологію?

Через декілька днів приїхала з Одеси «зв’язківка» Н. Вона розповіла про те, що довело нас до КДБ. Едів батько — прикордонний чин. Коли викрили Берію і Сталіна, він і його співробітники дуже переживали — чи немає і на їхній совісті гріха проти невинних людей? Вони перебирали всі випадки ловлі шпигунів — чи не було серед них «лже-шпигунів». Ось пригадали — і тиждень мучаться. Потім знаходять докази його провини — совість заспокоюється.

Батькова дружина, Едова мачуха, пасинка не любить, бо вважає, що він — невдаха (Ед замість інституту поїхав на цілину, потім працював на заводі).

Наша «зв’язківка» Н. спитала мачуху: «Де Едик?»

— Немає його. А що вам потрібно?

— Я привезла йому листа.

— Давайте, передам.

— Ні, я сама.