У карнавалі історії. Свідчення

Наступного дня Н. передала листа Едові в руки. Той прочитав і залишив у кишені. Мачуха обшукала всі його речі і знайшла листа. Прочитала і віддала батькові. Батько хотів поговорити з Едом, але мачуха наполягала на тому, що віднести листа у КДБ. Батько відмовлявся — мачуха почала дорікати йому за непринциповість. Батько показав листа знайомим з КДБ і вмовив їх провести допит у домашніх умовах.

Вранці Ед прокидається і бачить перед собою батька і двох «у цивільному».

Батько показав листа і заявив, що треба буде його обговорити.

Ед вийшов вмитись і побачив мачуху в сльозах. Розчулився — не сподівався, що мачуха візьме загрозу, що нависла над пасинком, так близько до серця. Але зі слів, що проривались через плач, виявилось, що мачуха плаче від образи на батька. Вона хотіла бути присутньою на допиті, але батько її вигнав. Тоді вона залізла під ліжко, щоб послухати. Її знайшли і змусили вилізти. Невдоволена цікавість запротестувала проти фалократії — сльозами.

Еду на душі стало гидко. Допит став байдужим — на тлі патології батьків загроза потрапити у лапи КДБ здавалась навіть порятунком.

Допитували сім годин, з перервами.

Наступного дня ще 6–7 годин, на цей раз у будинку КДБ.

Питання майже ті самі, що й мені.

Телеграми він мені не посилав. Послали її вони самі — так боялись, що я встигну розповсюдити нашого листа.

У КДБ викликали Н., письменника Федора Андрійовича Діденка, що сидів за Сталіна в таборі. Але нічого нового про мене не дізнались.

Після цієї історії я вирішив ретельніше ставитись до того, що пишу на політичні теми: перевіряти факти, збирати статистичні дані, всебічно вивчати історію партії, марксистську філософію. І писати для самвидаву тільки під псевдонімом — «залягти на дно», як співається у пісні Висоцького.

Перечитав «Державу і революцію» Леніна. Спочатку здавалось, що основне в соціалістичній державі з економічного погляду — оплата за працею, а з політичної — антибюрократичні гарантії (виборність, змінюваність, оплата нижча від середньої робітничої, свобода критики керівних органів) і поступове відмирання держави. Спробував хоча б приблизно підрахувати, скільки народних грошей зжирає безпосередньо партійна верхівка. Виявилось, не так вже й багато. Куди ж іде додаткова вартість? На розширене відтворення, на підготовку війни, на вітер (пропаганда, «мильні бульки» на зразок космічних досягнень, величезні страйки і мала продуктивність праці, нерентабельні підприємства), на поліцейський апарат і т. д.

Я звернувся до Маркса. Найкраще з того, що я читав про необхідність свободи слова, друку, спілок, зборів і т. д. — це статті Маркса. Стало зрозуміло, що ці свободи — політична гарантія від переродження соціалістичної революції.

З «Філософсько-економічних рукописів 1844 р.» Маркса я дізнався, що все, створене людиною, має тенденцію виходити з-під її влади, ставати не лише незалежним від людини, а й чужим, ворожим їй. Це й відчужена ідея, і праця, і всі продукти праці, і людські організації, і, нарешті, держава. Коли Ленін говорить про державу як про машину, що пригноблює один клас іншим, то він бачить лише ту функцію експлуататорського суспільства, яка найбільше впадає у вічі.

Маркс і Енгельс бачили сутність держави глибше, ніж Ленін. Вони вказували, наприклад, на такі епохи в історії, коли держава стає над класами, стає більш чи менш автономною. Вона балансує над класовими суперечностями, спираючись на декілька класів, що ворогують один з одним.

Я написав першу свою самвидавську роботу «Листи до друга». Псевдонім — Лоза.

Написав десять листів-розділів. Одинадцятого не дописав, бо прийшов до висновку, що не варто в одній роботі розглядати всі проблеми радянської держави.

Основні тези Лози були такі: необхідність демократії для соціалізму, радянська держава — абстрактний капіталіст, з економічного погляду СРСР — державно-капіталістичне суспільство, за формою — ідеократія, що переходить в ідолократію, бо ідея у державі вже мертва (але не в народі, у народу вона — інстинктивний протест проти ідола, що пожер ідею і взяв на себе її ім’я). Бюрократи — не нові експлуататори, а лише слуги абстрактного капіталіста-держави, яка ділиться з ними своїм прибутком (бо абстракція повинна спиратись на, здійснюватись через живих людей, як Бог стародавнього Єгипту спирався на жреців, чиновників, фараонів, армію та поліцію).

Не було напохваті даних про зарплату вищих чиновників, тому я і вказував насамперед на неофіційні прибутки, пільги наших правителів. У вищих чиновників є так звані «розподільники» — спеціальні, приховані від населення магазини, у яких «слугам народу» продають набагато якісніші або ж дефіцитні товари, за ціною вдвічі-втричі меншою, ніж у звичайних магазинах. У дружини на роботі були дві співробітниці, що користувалися такими розподільниками (у них чоловіки працювали чиновниками у Раді Міністрів УРСР). Одна заздрила іншій, бо їхні чоловіки користувались розподільниками різного рангу, і вони, не соромлячись колег, ділились, що їм «давали»: та, у якої ранг вищий, хвалилась перед іншою.