У карнавалі історії. Свідчення

Те, що я зараз пишу, дає перекошений образ самвидавівців. Але я у 71-му році відчував цей образ саме таким, тому що всі так стомились тоді…[16]

Коли з’являється почуття безнадії, психологічні проблеми боротьби стають центральними. Тому емігрантське життя традиційно перетворюється на життя надривів, взаємних образ, чвар, трансформацій ідейної боротьби в боротьбу особистостей і боротьби самолюбств на ідейні розколи. Порятунок — відійти від емігрантщини у життя народу, серед якого живеш, вийти з гетто, відійти від боротьби груп, від розколів, від самолюбства і марнославства, від хворобливої реакції на уколи та укуси.

У 71-му році на емігрантську хворобу хворіли деякі москвичі, кримські татари, українські патріоти (підігріту, до того ж, полемікою навколо Дзюби). Дехто звинувачував Дзюбу в чому завгодно (особливо боягузи), щоб помститись за свою заздрість до його колишньої сміливості.

Галич на цілий 71-й рік став моїми ліками і моїм наркотиком. Невипадково книга його пісень зветься «Покоління приречених». Це невдала назва, бо у цих піснях не лише туга, відчуття втоми, а й сила опору, інтелігентського, етичного, але опору. Коли з’явився цикл про Сталіна (і Христа), то на перший план виступила сила духа (для багатьох навпаки — песимізм, невіра у перемогу Христа). Я годинами слухав цей цикл і ще глибшу річ — поему «Кадиш» — про Януша Корчака, польського письменника, педагога, якого спалили разом з дітьми у газовій камері.

Захоплення Галичем захопило всіх моїх друзів. Дехто волів «аполітичного» Окуджаву або ж пісні Юліка Кіма. Для мене ж вони доповнювали одне одного.

Пройшовши через блатний карнавал, карнавал мотиву, слів, сюжету, всі вони прийшли до філософського карнавалу без милиць арґо. Щоправда, Галич і раніше майже не вдавався до блатних слів, лише з огляду на художню необхідність використовував також образну систему й мелодику таборів.

У «Кадиші» карнавальність відображається у багатоголоссі, в поєднанні «грубих слів» і не пов’язаних формально з трагедією Корчака образів з прозаїчними словами Корчака: «Я нікому не бажаю зла, не вмію, просто не знаю, як це робиться».

У «Кадиші» карнавал не для ГУЛАГу, а вселюдський, такий, що наближається до карнавальності Достоєвського (і до Салтикова-Щедріна). Від того, щоб не впасти в істеричний плач, крик, пафос рятують рештки табірного словника і пам’ять про те, що це співає Галич: все той самий голос, який не претендує на музичність, артистизм, все та сама символіка.

Цікаво, що мало кому вдається співати його пісні. І його прості мелодії надто складні, і пафос врізається дисонансом у вухо або ж зникає, поступаючись місцем хрипу, алкоголічному надриву. Зникає Галичева гармонія. А Окуджаву співають, Висоцького теж.

У психушці я чув, як співали Висоцького і навіть Галича, проте а ля Висоцький (схиляючись до блатного) або ж а ля Окуджава (відхиляючись від гармонії високого й низького).

Та й не знають і не люблять блатні Галича. Інша річ — Висоцький або сентименталізований блатними Окуджава.

Прагнення неполітичної, але адекватної становищу країни пісні призвело до пісень Юлія Кіма, пісень театру (цикли з «Недоростка», «Шекспірівські», дитячі). Знову карнавал, але у формі традиційної клоунади.

Дивно, але саме його слова звучали в мені на допитах, під час бесід з психіатрами. Я слухав цих негідників і патологічних істот й відходив від них через Кіма, дивився на них через клоунаду історії.

…Белые да красные,
Да все такие разные,
А голова у всех одна,
Как и у меня.

Цікаво, що коли до арешту внутрішньою опорою був Галич, то після — Кім, його «неполітичні пісні». Ненависть зникала, і поверталась здатність дивитись на «них» як на похід клоунів-потвор.

І в «Кадиші» пригадувались інші образи, близькі Кімові веселою гранню клоунади історії:

Шагают мальчишки, шагают девченки,
И дуют в дуделки, и крутят трещотки…

Правда крокують вони, за сюжетом — у газові камери…

Сучасний «карнавал» — трагікомедія й «оптимістична трагедія» якось так неявно перегукувались з піснями причинних жінок у «Кобзарі», а пісня «Аве Марія» з «Марією» Шевченка.

Останній перегук — мій індивідуальний, емоційний, бо у явній формі майже нічого спільного[17]. Жебрацьке, убоге вбрання Мадонни, Мадонна на дорозі, у дорозі, паралелізм сучасного й біблійного (Україна-Іудея: Іудея й радянська, ГУЛАГова Росія).

Я так багато пишу про пісні, про поезію не тому, що це специфічно моє сприйняття того, що відбувається. Мені здається, що без пісень і поезії руху опору зрозуміти не можна (в українців — історичні «думи», народні пісні, Шевченко, Леся Українка і поети-шістдесятники; в росіян і євреїв — Галич, Окуджава, молоді поети, Мандельштам, Пастернак, Ахматова).

Галич суголосний із чимось спільним у демократичному русі: коли й не згоджуєшся з його думкою, то бачиш, що образи його правильні, істинні.