У карнавалі історії. Свідчення

Завели у привокзальне відділення. Все та сама безглузда суперечка.

Майор був п’яний, поруч нетверезий лейтенант.

— У вас немає квитка, ви без квитка їхали, ми будемо провідницю судити: ви їй заплатили. (Встигли шепнути йому мої проводирі, що квитка викинув.)

— Обшукати.

— Що шукати будете? Квитка?

Знову суперечки, проскакують закони з мого боку й алогізми з його.

Продивляються кожну сторінку восьми томів Маркса.

— А навіщо вам Маркс? Його що, в Києві немає?

— У мене грошей немає, щоб купити.

Знайшли якісь порізані папірчики.

— Зібрати, лейтенанте!

Лейтенант не може. Я, побачивши, що нічого небезпечного немає у папірцях, допоміг йому (поспішав додому, щоб дружину вдома застати).

— «Поздравляю с праздником. Целую. Ю. Ким. Пошел за врачом».

— Що за «враг»?

— Не «враг», а «врач».

Почалась суперечка — «врач» чи «враг».

Кажу:

— Після поцілунку не йдуть по ворога, а ось по «врача» можуть піти.

Іржуть — «дотеп» сподобався…

Майор кудись побіг (повідомляти про плоди обшуку). Прибіг злий, але не на мене, а на господарів. До мене ставиться зі співчуттям. Мабуть, сказали, що це не шифр, і що він — бовдур.

На слідстві 72-го року мені нагадали:

— Ви що думаєте, що обдурили нас тоді, на вокзалі? Ми знаємо, що у цьому ж вагоні їхала ваша людина з портфелем!

(«Мели, Іване! Чув дзвін, та не знаєш, де він».)

А через місяць ведуть мене коридором на допит і раптом… та сама, «моя людина». Його як свідка вели на допит в іншій справі. Це нечувано — такі зустрічі неможливі, заборонені. Я запідозрив провокацію. Нічого подібного. Він вийшов сухим з води, про портфель ніколи більше й не згадували. Звичайне недбальство конвоїра. Скільки їх було, цих недбальств. Працювати й тут «чисто» не вміють. Мені ж було приємно подивитись на людське обличчя з волі.

і

*

У Києві я поринув у теорію гри. Почав вивчати структуру ігор в її зв’язку з психологією та педагогікою. Від «політичної діяльності» все більше й більше нудило.

71-й рік був для мене, мабуть що, найтяжчим. Московські враження, незважаючи на знайомства з новими чудовими людьми, залишили на душі великий тягар. Я побачив зародки бісівщини. У поєднанні з аполітизмом багатьох, тобто безперспективною, хоча й благородною, неусвідомленою політикою, це збільшувало відчуття безплідності боротьби за свободу. Та й саме поняття свободи треба було уточнити. Свобода — умова чогось, а не самоціль. Засіб чого?

Класичний марксизм віджив себе. Повертатись до попередніх, домарксистських ідеалів? Безглуздя. Треба шукати нове попереду. Але що?

Почав аналізувати причини переродження. Якийсь страхітливий маятник революцій і термідору. Христос — Констянтин, Робесп’єр — Бонапарт, Лютий — Жовтень 1917 року — 1937–47 роки.

Що спільного у Христа, Робесп’єра, Леніна? А у Констянтина, Торквемади, Сталіна й Бонапарта багато спільного.

Почав придивлятись до психологічних та етичних коренів переродження.

А 71-й рік підкидав мені одну за іншою «психологічні історійки».

Для мене це був рік праці над грою та Шевченком і рік психологічних «надривів» моїх близьких, далеких. Трагедії професії, родини, любові, дітей…

Трагічна історія країни втілювалась у трагедію людей: опозиціонерів, конформістів і нонконформістів, ворогів і друзів.

Нав’язливо тріпотала в голові думка Е. Фромма: невротичне суспільство породжує невротичну особистість, невротична особистість створює невротичне суспільство.

Ось, наприклад, бісівщина. Вона супроводжує всі гуманістичні рухи, коли перед гуманістами постає питання: «Що робити, щоб наші жертви дали помітний результат?» І тоді одна за одною сипляться тези, постулати бісів.

1. Мета виправдовує засоби.

2. Людина — засіб, мета — Ідея («люби дальнього» — Майбутнє покоління, Людство в цілому, люби Свободу, Добре, Прекрасне, Бога, Прогрес, Націю, Народ, Трудящих. І все з великої літери, щоб жива людина усвідомила свою нікчемність перед Ідеєю).

3. Чим гірше, тим краще.

4. Хто не з нами, той проти нас.

Це тільки логіка бісів. А психологія ж переплітається з нею — кожному силогізму відповідає психологічна настанова.

Нечаев починав з абсолютної, фанатичної любові до народу. А закінчив ненавистю до його пасивності, до його рабства. З любові до абстрактного народу, ідеї «народу», з міфу народжується ненависть до реального народу, бажання стратити його на дибі.

Ось мій приятель Н. Розумний. Розум —їдкий, роз’їдає скепсисом все бездоказове, брехливе. Але це лише розум експериментатора. А що, коли зробити так, спробувати це? Таке собі експериментаторське ставлення до себе, до інших. Він мені дуже багато дав, вказавши на слабкі місця в моїх поглядах. Я намагався йому довести, Що оскільки не можна все пояснити одразу, все обґрунтувати, потрібно обережно ставитись до традицій, до живих людей, до моралі, до всього. Якщо древні придумали міфологічне обґрунтування табу кровозмішання, то це не означає, що це табу треба викинути на смітник. Людство багато що випрацьовувало емпірично, методом проб та помилок, і відмовлятись від цього тільки через те, що немає достатнього підґрунтя, смішно.